Вулиця Князя Романа в Львові — це не просто транспортна артерія, а живий свідок історичних епох, які склали ідентичність цього міста. Відома з давніх часів як частина Волоського шляху, вона слугувала важливою торговельною дорогою, що з’єднувала Європу з Чорним морем. Починаючи від площі Галицької та закінчуючи вулицею Івана Франка, вулиця пережила безліч історичних періодів.

В залежності від епохи та панування різних держав, вулиця неодноразово змінювала свої назви, що відображало зміну політичних режимів. Отже, Львівський архів зберіг такі дані: 

1.  У XVI столітті вона була відома як Гончарська завдяки місцевим майстерням гончарів.
2. В XVIII столітті набула назви вулиця Галицького передмістя, бо була головною дорогою цього району.
3. У 1871 р. магістрат приєднав цю вулицю до вул. Галицької.
4. а з 1885 р. вона стала самостійною і була названа на честь польського короля Стефана Баторія (1533-1586 рр.)
5. Вулиця Якова Свердлова — в радянські часи.
6. Вермахтштрассе — під час нацистської окупації.
7. У 1944 р. новим радянським патроном вулиці став генерал-армії Ніколай Ватутін (1901-1944 рр.), командувач 1-м Українським фронтом
8. У 1992 році, після здобуття незалежності Україною, вулиця отримала сучасну назву на честь князя Романа Мстиславовича, великого князя, який у XII столітті об’єднав Галичину та Волинь.

Архітектурний відбиток часу

Поміж іншими визначними будівлями, що розташовані на вулиці Князя Романа, особливу увагу привертає колишній Палац Правосуддя, зараз — навчальний корпус НУ “Львівська Політехніка”. Збудований у неоренесансному стилі в кінці XIX століття за проектом архітектора Францішка Сковрона, цей величний палац слугував символом судової влади. Його фасад прикрашений ризалітами, пілястрами, та величними порталами, а центральний вхід має напівкругле завершення і картуш, що вражає. Однією з найвидатніших особливостей будівлі є скульптурна група “Тріумф Правосуддя” та статуї “Правосуддя” і “Законодавство”, хоча останні, на жаль, не збереглися до наших днів. Інтер’єри палацу також багаті на архітектурні деталі, серед яких особливо виділяються два леви, створені скульптором Антонієм Попелем.

Молодіжний простір у старовинних стінах

Сучасне життя вулиці Князя Романа пульсує в ритмі молодіжної культури і активності. Студенти з навколишніх університетів, зокрема Львівської політехніки, заповнюють вулицю, додаючи їй енергії та сучасності. Кав’ярні, арт-простори та книгарні відкривають свої двері для молоді, створюючи умови для творчих зустрічей та культурного обміну. Вулиця є також місцем проведення численних культурних заходів, виставок, фестивалів, що приваблюють як місцевих жителів, так і туристів.

Таким чином, вулиця Князя Романа є свідком історичних епох, одночасно являє собою активного учасника сучасного культурного життя. Це місце, де минуле зустрічає майбутнє, де кожен камінь розповідає свою історію, а кожен крок вперед відкриває нові можливості для розвитку та взаємодії.

The post Вулиця Князя Романа: молоде життя старих мурів first appeared on .

“Ти за безцін продав Свій народ, і ціни йому не побільшив!” (Пс. 43-13)

П’ята частина видання “Голгофа українського народу”.

Свідчення, зібрані і оприлюднені у 30-х роках хх століття

“Діло”, 31 березня 1932 р.

“Харчеве безладдя на Україні. (Лист із Київа.):

“Один із наших читачів пересилає нам із провінції листа, який дістав приватним шляхом від рідні із Київа. Київський лист дуже характеристичний для мішаної українсько-російської мови. Слід додати, що він писаний тамошньою українізованою росіянкою.

Посилаю Вам дещо інформацій про справи у Київі. Там перебуває мама моєї жінки – і туди посилали ми торішнього року деякі пакунки масло, смалець, риж, ковбасу, муку – доходило. Аж, нараз, як прийшла чутка, що до СРСР нічого не пускають, від тоді не можуть попасти посилки; завернули 10 кільо муки і 5 кґ. смальцю. Здається, що на муку треба було окремого дозволу; про смалець не згадують між товарами, що мають доступ до України. У “Вістнику почт. і телєґр.” з 6.VIII.1931. вичитав я що можна посилати тільки мясо і його перетвори а нема – солонини. Торішнього року доходили солонина і смалець.

Але як із тим трудно було, то порадили мені вислати кілька долярів у Торсин (торговля з чужиною) до Держ Банку у Київі: казали, що теща одержить продукти чи товар по тутешній ціні нашій, які схоче. І так я зробив… На це дістала жінка такого листа:

„Дякую Тебя за гроші, але я продуктов ще ни яких не отримала, через три тижні после Твоего листа я лолучила от их лист, щоб я пришла получить книжку до магазина. Я там вистояла 6 годин; добре намяла боки, поки я се отримала, потим треба йти на Николаевску вулицу до маґазина, где дають продукти. Туди треба йти ранком 3 години ночи, щоб записатися и стояти на дворі, поки відчинять маґазин. Я так рано не можу ходить, щоб не роздегли по дорозі, а друге зимно, – як я поеду першим трамваєм 6 годин ранке, то уже така черга, що и надії нема коли отримати, повно. Да я стара і мене кожний може отпихнути. Так я була 3 рази, дуже намерзлася і нечого не отримала. Я все радію за тії гроші, що ти вислала (я вислав 5 дол.) – отримати 1 пуд білого борошна и трохи цукру (?); но я чула, що не все те дають, що ти хочеш. Потому моя донечко, як только отримаю я, то все, Тобі отпишу. Но мені краще, як Ти будеш посилати, слала пакунок, то лучше по почте, сало Ти зашей у чорний гладкий бумажний кусок, щоб мені була хустка на голову; ту, що Ти прислала то у мене парадна, а мені треба на будень, тільки обовязково бумажну і чорну”.

Мені лише дивно, що у Словянина нема хисту до ладу і порядку і економії часу на полагодження таких простих річей як видача товарів… Таж то по війні 10 років!.., і ще хвости волочать коло порожних маґазинів… Дійсно чоловік дивується, як можна пориватись битись зі самим Богом, а не можна упорядкувати такої простої і легкої речі як у час кожному віддати те, що треба за прийняті буржуазні доляри. Хіба, що то для буржуазних грошей так робиться. І те можливо… Але здається, що хіба ні?!”

“Діло”, 16 червня 1932 р.

“Лист з Радянської України.

Як оцінює теперішнє положення в УСРР український робітник з Донецького басейну?”:

“Від Редакції. Дивним дивом попав до нас цілим і ненарушеним лист одного українського робітника зі Сталіна (давніше Юзівка), адресований до Редакції “Діла”… Лист має дату 1. червня 1932:

Любі друзі! Не можна і передати вам того, власне того нашого становища, в якім нині ми, народ України, і всього СРСР перебуваємо. Зараз СРСР — країна жахливого голоду. Не говоримо вже про становище з одягом, якого надзвичайно мало, а то і зовсім нема — внаслідок чого — велика дороговизна, що нічого і не докупишся, — ходиш обшарпаний, босий… Вулиці міст забиті нашим трудовим братом, який гине з голоду. З кожним днем, то більше прибуває голодних в міста…

Візьмемо ми для прикладу справу з хлібом, зараз найболючіше питання країни Рад. Ми можемо запитати більшовиків та їх вождів. — Для чого було забирати в осени, зимою, ба навіть і весною хліб, останній хліб до зернини, для чого ходили залізні мітли, для чого оставляли не лише окремих селян без хліба, а залишили цілі комуни, радгоспи, і взагалі всі колгоспи, у всіх трудящих селян, і для чого вони відправили ввесь хліб за кордон, що в наслідок цього — країна Рад зісталася голодною, холодною, голоюй босою?! — Вони відповідять — “Будуємо соціялізм”…”

“Діло”, 28 червня 1932 р.

“Голод на Радянській Україні і його головна причина.”

Страшні відомости приходять з України. Країна, що має понад вісімсот тисяч квадратових кільометрів та понад 30 міліонів людности, переживає новий голод. Робітник — українець з области Донських козаків, що лежить на схід від України, пише:

“Тепер особливо на Україні мруть люди від голоду, та ще й як мруть: дуже побагато. Нам пишуть звідти, що люди поїли не тільки худобу і свині, а навіть їли дохлі коні, поки були. На Вкраїні зачепитись нізащо, тай люду вже мало, він увесь порозїздився по других країнах діставати собі засоби для життя. Та життя ніде нема. А з Північного Кавказу (до якого належить і Донська область — прим. Ред.) скоро українці всю кукурудзяну муку повивозять. Якби Ви бачили, що тут тільки робиться: кожний день по залізницях ідуть ешелони людей туди й назад з клунками борошна. Люди продають із себе останню одежину і купують борошно. Багато людей гине в дорозі від знесилення. Якби зрахував по дорогах людей, то не вбрав би в міліони. Кукурудзяна мука здорожала до 50 карб, за пуд, а була 8 карб., пшеничної муки мало видно, тай та по 100 карб, пуд (пуд = 16,38 кґ.). Робітники не дістають нічого по твердій ціні, крім хліба. Хліб дають поганий, чорний тай того мало. Всі люди тільки й говорять про хліб. На Україні нічого не роблять, лише їздять по хліб, де надіються його дістати. Ярого дуже мало засіяно. Землі стоять облогом. На підприємствах помітна разураз зміна робітників, особливо в копальнях. Правительство ніяких засобів не вживає проти голоду…”

Цей лист датовано 4. червня 1932 р. Другий лист з України, писаний на місяць раніше, подає такі факти:

„У нас тепер страшна голодівка: за один пуд муки платять 100 карб, і то не захопиш. А врожай 1931 р. був у нас добрий. З Н. Н. (село на Херсонщині) мусіли селяни віддати державі більше, як 40 тисяч пудів пшениці (40 вагонів). Хто заробив за літо більше, як 12 пудів, теж віддав державі. Картоплю також віддали, так що й на насіння не зосталося. Коні в колективі здихають з голоду, бо годують самою житньою соломою. В час посіву коні пристають. У мене ще зосталося харчів на один місяць, а тоді не знаю, що буде. Корову віддав у державу на заріз, не маю ні свині, ні корови. Напевне прийшов кінець нашого життя. Сала нема, молока нема й не буде. Коров цього року майже не лишилося, всі кінчені. Всім біда. Добро від нас утекло, осталося тільки лихо…”

“Діло”, 9 серпня 1932 р.

“Голод на Україні”:

“Під таким заголовком був поміщений лист з України в брюссельськім щоденнику „La Gazette” з дати 1. VIII. 1932. Подаємо далі дослівно зміст цього листа…:„Те, що більшовицький режім посіяв, колєктивізуючи Україну і переслідуючи кулаків, тепер народилось — це голод. Економісти, будівничі офіціяльного пляну, признались, що дефіцит у посіві перейшов 45%, а сторонні люди, що слідкували за цим, кажуть, що 65%, але не залежить нам на числах, а лише на дійсности. Ось вона: Від трьох місяців у цілій Україні, селяни почали вживати нової рецепти, винайденої совітськими ґастрономами. Ось вам ця рецепта: „Беріть два чи три фунти чистої соломи, посічіть дрібненько, фунт торішньої картоплі, фунт горохляної муки, трохи води і соли, замісіть і печіть, як звичайний хліб”. Правда, що такий хліб має вигляд уральського каменя — маляхіту і скорше подібний до продуктів гірничої індустрії, ніж до поживи, але як каже більшовицька поговірка „Чоловік не свиня, все зїсть”.

… І сірими українськими дорогами, під пекучим ясним сонцем бродять, в надії роздобути поживи, селяни колхозів, падаючи від виснаження і спраги, а з наближенням осені, як колись у часи революції в районі Волги, смерть прийде виконати свою жахливу місію.”

Як бачимо не пощастило совітам сховати шила в торбі. Всьому світові стало відомо, що більшовики витрусивши українських селян до останнього зерна, вивезли усе на европейський ринок за безцін, щоби зробити світову революцію, збільшуючи безробіття і підсилюючи цим свої комуністичні орґанізації

Брюсселя, 2. VIII. 1932…”

“Діло”, 21 листопада 1932 р.

“Як живуть і працюють у радянському селі. Розмова з колишнім сельробом, який — розчарований — вернув до Галичини з У. С. Р. Р.”:

“Повернув з Рад. України земляк-галичанин, своєрідний „репатріант” з другої частини тої самої рідної землі… Його інформації тим цікавіші ш. читачам, що це людина, яка працювала весь час на селі, та крім того це власник назвиська, яке відоме міліонам: це п. Василь Франко, братанок великого письменника, тесля. Виїхав він на Радянщину 10. червня 1931 року, а вернув 28. жовтня 1932, себто був у Совітах несповна півтора останнього року. Виїхав туди й вернув лєґально, за польським пашпортом, з дружиною і двоїма дітьми. Однак їхав туди як щирий ідейний симпатик більшовиків і їхніх „радянських” порядків, будучи тоді членом партії Сель-Робу. Продав тут хату і кусник ґрунту з наміром більше назад не вертати…

… Працював я у березанському радгоспі ім. Ворошилова, київської округи. Працював як стельмах, від 6-ої рано з перервою на обід від 12—2. і потім до 6-ої вечір. Харчувався у спільній харчівні („столовці”) разом зі жінкою, яка працювала там-же. Діти були в „яслах”. Мешкали ми в родинному бараку, де містилося 18 родин. Зимою мешкали діти в бараку, а на харч для дітей видавала управа радгоспу місячно на дитину: 3 кґ. муки, 2 кґ, пшона і деколи 1 кґ. мяса. Харч у харчівні був одноманітний і складався: снідання — пшоняна зупа і 100 ґр. хліба, обід — борщ, каша і 200 ґр. хліба (борщ — це була вода, капуста і бараболя), каша без товщу та й мало її, вечором то само, що й на снідання. Харч для всіх однаковий щодо якости і скількоти і — мало його… Діставав платню у грошах місячно (виплачували неправильно), на день виходило 3.50 карб. З цих грошей треба було платити за харч по 60 коп. на день від особи. Приватно не можна було нічого купити, бо й у кооперативі нічого не було. За відпочинкові дні платні не брав, хоча працював. Жінка брала місячно 23 карб…

… Управа й умові робітники були куди краще платні та харчувалися приватно. Управа заробляла місячно від 300—500 карб., а службовики у конторі по 120—150 карб…

…. За селянство партія, не дбає, каже, що воно „не є потрібне”, бо його має заступити „сталевий кінь” (трактор).

… Колєктивізація сільського господарства основується, як відомо, передовсім на „розкуркуленню”. А розкуркулюють ось як: гурт комсомольців зі секретарем ячейки вибралися з радгоспу, на село. Заїхали до т. зв. куркуля, який мав нужденну хату і пів десятини землі. В хаті було 5 дітей. На запит господаря, за чим вони прийшли, сказали, що будуть його розкуркулювати.. Усі його річи скинули на верету, комсомолець деревом повибивав вікна, розвалив піч, виламали двері і відїхали, оставляючи селянина з дітьми при 30 ступенях морозу…”

“Нове село“, 22 січня 1933 р.[1]

“Один рік на Радянській Україні”:

“Перед кількома місяцями вернув з Рад. України громадянин Василь Франко, братанич великого письменника Івана Франка… Громадянин Франко … надіслав нам жмут своїх вражінь і ми їх переповімо…

… Перед кількома роками жив я в Дрогобичі звичайним робітником… Тоді то моя увага і мої думки щораз частійше звертались на Схід, на Радянську Україну. Бо будучи карним членом Сель-Роб партії, я з одушевленням читав партійні газети. А найрадше читав вісти з Радянської України про тамошнє промислове будівництво… І рвалось моє серце тамтуди, де твориться нове життя, щоби моєю чорною працею також причинитись до великого діла…

…. Поборовши щасливо перші труднощі з грішми, всіли ми до поїзду, що їхав до Київа. Бо в Київі мали нам призначити наше місце побуту і праці. Поїзд був битком набитий майже самими селянами. Були між ними люди з Полтавщини, з Чернігівщини, навіть з Ростова над Доном. Приїхали під польську границю за хлібом. Більше як половина їх вертала ні з чим, бо невдалось їм купити хліба. Кому вдалось купити пуд-два муки чи зерна, той мусів дуже окриватися з ним, бо по поїзді ходили чекісти і хліб конфісковували, та ще кари накладали. На залізничних двірцях не можна було нічого купити, лишень вишні та лісові ягоди.

Не треба розказувати, як дуже усе те нас пригнобило. Кілька разів промайнула мені думка, чи не висісти з поїзду, та слідую чим поворотним назад вертати в Галичину. Але зараз же виринула друга думка: За що вернеш, коли в тебе ні копійки. Тай куди вернешся, коли усе, що мали – продано…”

“Діло”, 5 серпня 1933 р.

“Поворот нашого земляка з більшовицького раю.”:

“Читаємо в яворівському „Українському Слові”:

“На днях повернув з Наддніпрянщини яворівський земляк, проф. Остап Менда… Те, що ми вчули, просто страшне. Т. зв. українізація прогомоніла і сліду не стало. На Україні панує Москва й московський дух. Всесильне ҐПУ (чрезвичайка) страшним терором наложило каганець на уста трицяти міліонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і т. п. — це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи, бо Москва все збіжжя забирає з України для себе. Около два міліони українських селян цього року згинули з голоду. Дуже часто трапляються випадки крадежі дітей і людоїдства. Божевільні з голоду родичі ріжуть і їдять свої діти. Здається, немов у людях загинули всякі людські почування і люди стали дикими звірями. Багато сіл цілком опущених, бо одні з селян вибралися до міст за поживою, а інші погинули з голоду їхні трупи, ніким не хоронені, гниють і завітрюють цілі околиці. Доріжня страшна. Вистане згадати, що одна бараболя коштує пів рубля, а харчі й усякі інші продукти можна одержати лише деяким людям на окремі картки.

Проф. Менда перебув там три роки, як професор математики в університетських школах; бував він у більших містах і на селах і тому добре придивився тамошньому життю. Він призіз зі собою окрушки хліба, що його там їв (один кільоґрам 70 рублів!). Такого хліба цілком певно нема в ніякім іншім краю: стоколоса, кукіль і ще якась нестравна домішка! Проф. Менда в цілости потвердив правдивість інформацій нашої національної преси про відносини на Україні, як також і те, що там тепер Москва скріпила нагінку на українців та що жертвою тої нагінки впав Хвильовий, Скрипник і багато осіб менше відомих…”

“Діло”, 6 вересня 1933 р.

“Страшне лихоліття населення на Україні. Стаття “Матена”.”:

Як ми вже повідомляли, париський „Матен”, денник, що друкується в 1 міліоні примірників, приніс 30-го серпня першу велику статтю на першій сторінці про голод на Україні. Співробітниця „Матена” Сузанна Бертійон списала розмову з очевидцями. Наголовок статті повторяємо за „Матеном”…

Ось ця стаття:

… Після двохденної подорожі у бруднім ваґоні ми приїхали до Київа. Місто змінилося на око мало, але коли ми пішли у підміські дільниці, вигляд людей нас здивував. Більшість із них сиділа непорушно та бездушно, з напухлими ногами, і виглядали вони втомлені, недужі. Інші йшли скоцюрблені вдвоє, з побільшеними очима впяленими в одну точку, ніхто з них не розмовляв…

З Київа виїхали ми до сусідніх сіл, де ми залишили рідню. Як ми здивувалися, коли там, де стояли колись усміхнені, чепурні села, тепер були тільки руїни без одної квітки, тини позривані, дерева без листя, страшна тиша — ні собак, ні обійстя, скрізь віє смертю. Коли ми висіли з поїзду в ріднім селі, серце нам стискалося. Люди вийшли проти нас. Нам видавалися вони якісь величезні. “Щож — гадаю собі — обдурили нас: люди тут дуже товсті, отже дуже добре відгодовані”. Та коли підійшли до нас ближче, ми побачили, що ті їх черева — напухлі. Крім цього вони були вкриті ранами, з яких ішов страшний запах гнилі і були обвязані лахміттям…

Я спитала, чи нема тут якої пошести, коли всі мають боляки і такі спухлі. Всі боялися мені відповісти, бо шпигунство тут страшне. Коли докажуть кому який донос відбирають трохи їжі, а чого люди не зробили би, щоби дістати шматок хліба! Досить, що я довідалася, що люди з голоду, щоби наповнити чимсь шлунок, їдять листя з дерев, здирають кору, з трачиння і дикого зілля пробують робити якусь саламаху: — що всім доведеться померти, саме тоді як жнива добрі. Збіжа не вільно і торкнутися, бо його пильнують варти в будках і мають наказ розстрілювати всіх, що підійдуть до поля…

… — Та чи нема якої влади, до якої ви могли би звернутися?

—  Нема нікого. Влада сама завзялася, щоби нас знищити. Хотять, щоби ми гинули, орґанізують голод.[2]Ніколи ще не було таких гарних жнив, а не вільно їх рушити. Коли нас переловлять, що відрізуємо колоски розстрілюють або кидають до вязниці, а у вязниці за три тижні вмирають люди з виголодження..

… Коли ввійшла до хати, побачила, що батьки сидять задубілі, вдивлені в себе ідіотським зором.

— Де мій похресник?

Не відповіли нічого. Після довгого вагання завели її до комірчини і показали в макітрі посолені шматки мяса…”

“Діло”, 5 травня 1933 р.

“Країна нужди і голодівки… Лист з Совітської України.”:

“Друкуємо виїмки з листа, якого одна галицька сільська родина в Тернопільщині отримала перед Великоднем від свого сина, селянина, який ще від воєнних часів залишився був на Полтавщині та загосподаривя там… Цікаво, що всупереч усім антиреліґійним кампаніям більшовиків — цитований лист зраджує побожні настрої селянина.

Ред.

… Як прийдуть заграничні гроші а особливо доляри то почта не видає на руки а зараз перемінює на рублі. За один доляр дає два рублі а як я не хочу перемінити, то почта стягає № доляра і кожний місяць фінінспектура провіряє чи єст; як продав то карається тюрмою або штрафом. Бо на ринку можна взяти 4—5 руб. за 1 доляр. А через кооперацію то продуктів кооперація не видасть бо сама не має…

Дорогенькі мої, прошлий рік то ще пів біди було, бо ще можна щось було купити, а цей рік то не пів біди а десіть вкупі та маленькі збоку причепились. Соромно мені вам споминати як я живу, стидно вас просити помочі, бо яж не хлопчина а в половині віку, волос посивів на моїй голові, на силах підупав особливо цей рік. Крайна нужда і голодівка як ніколи в житю не перебував… Я був обезпечен харчами до врожаю, але не ставало до пляну хлібозаготовлі і бриґада все забрала в Пилипівку. Остались ми прямо голодні і так день за днем ведемо на кварті круп чи муки котру купили або за що заміняли. Кукурудза 16 кгр. (1 пуд) 120 Руб., пшениці 16 кгр. 150 Руб., картопля 16 кгр. 50 Руб., бурак 16 кгр. 20 Руб., корова 1500 Руб., вівця 500 Руб., курка 15—20 Руб., 1 літр молока 3 Руб., 10 яєць 8 Руб., хліб житний разовий 15 Руб., кварта круп 5 Руб., кожух білий овечий 300 Руб., чоботи 400—600 Руб., цукерки 1 ф. 5 Руб., словом всьо добре лиш не можна жити бо не в силах докупитись. На Бога вся надія, як не схоче нас загубити і видержим до врожаю. Та не знаю як буде з нами, бо нема сили, зовсім охляв, а є такі сусіди, що як сяде то встати не годен. Давби Бог дочекати як паски, та не знаю чи буде з чого опекти її, хотьби Бог дав якої лемішки з бурака та макуха та коколю, бо муки нема средства купити. Кукіль з горошком 16 кгр. 50 Руб. і трудно найти. Певно чудно вам за нашу жизнь і нашу дешевизну. Дай Боже щоб ви сего не знали і не бачили а ми вже переживаємо це всьо певно за наші гріхи, за проступки перед Богом бо много забули за Бога і хулять єго сьв. імя. Господи прости нам і виведи нас з цего тяжкого горя, дай хоть силу і крепость видержати щоб не померти бо дуже хочу ще з вами бачитись і поговорити хоть з годину, бо дуже часто ви всі снитесь майже кожду ніч…

Син…”

“Діло”, 30 червня 1933 р.

“Лист з Київа.”:

“… Я зараз разом з жінкою і дітьми абсолютно голодаемо. Була картопля так ще було сяк-так, а зараз вже варимо лушпиння з картоплі й приготовляємо їжу, але без всякої омасти. Я працюю, тобто я не без служби, алеж ця служба як і всяка служба чи інша праця не дає нічого. Щоби прожити так середньо, треба одержувати в місяць хоч 1500 карбов., а я одержую всего 200 карбов. Державні товари (бо в нас приватної торговлі немає) коштують дуже дорого, а труд не оплачується навіть на 10—20 відс. Так живе майже все населення як я. До дому виїхати не пускають і тут жити не дають. Прийдеться погибати голодною смертю як і другі. Прошу Вас, зберіться всією родиною і вишліть мені хоч якунебудь посилку, хочби крупи, сало, бо я вже забув, як те сало на вигляд і на смак… Я гадав, що як закінчу вищу освіту, то вже буду мати кусок хліба як висококваліфікований спеціяліст і комусь дам, а воно вийшло, що й учені і невчені помирають однаково з голоду…

Продають у нас по місту в маґазинах хліб, по 1 карб, за 400 грамів, тобто по 2.50 карб, за кільоґрам. Так народ вистроюється в очередь, (чергу! — Ред.) на цілі квартали. Моя жінка встає в 3-ій годині ночі, йде і становиться в цю очередь, простоює цілий день і без хліба, буває, приходить до дому, бо не вистарчає хліба. А в очередь стають люди і з вечора. Буває, що дехто силою, а дехто наглостю пробивається і бере хліб по 10 разів. Тоді перепродує його вже по 6 карб, за 400 грамів…

Словом, описати все, що твориться в нас неможливо. Воші так навіть в кльозеті налазять на людину. А в трамваї обовязково налізуть і я приходжу до дому та обтираю воші з пальта. Так само жінка приносить їх з очереді. І сипний (плямистий — Ред.) тиф у нас сильно душить людей. Пухлих і голодних маси валяються по місту. Двері не закриваються так ходять і просять за куском хліба особливо селяни. Вчора ввечері в нашому  дворі помер опухлий з голоду. Через кілька хвилин уже був роздітий. Це був молодий селянин. Куди дівся труп — не відомо, бо вже на ранок його не було.

Вот картина життя в державі пролєтарській, в державі працюючих робітників і селян. Якбиж це якесь стихійне свято, атож все в природі нормально.

Вітаємо всі домом Вас всіх жичливий Ваш братанич (слідує підпис).”

“Діло”, 6 серпня 1933 р.

“Страхіття на Радянській Україні”:

“В наших руках жмуток листів, що в останніх тижнях надійшли до кількох наших людей з того боку Збруча. В листах тих подані такі факти, що мусять проняти жахом кожну людину. Ось кілька уривків з тих листів:

„…Часто трапляється у нас людоїдство з голоду. Часто вбивають жебраків, що впрошуються переночувати, самотніх, безпритульних дітей. Вбитих поїдають”… „У нас часто находять на вулицях та будниках трупи вмерлих з голоду. Вимирають з голоду цілі села — до останньої людини. Якщо нам не допоможуть, усіх нас чекає смерть з голоду”… „Про життя наше краще всього промовляють слова біблії: „Хто вмирає від меча, щасливіший того, хто вмирає з голоду”… „Поїли всіх псів та кицьок, ловимо мишей, хліба не бачили від кількох місяців. Мати й обидва сини лежать з опухлими від голоду ногами. Пишеш, що колись побачимось… Ні, ми більше не побачимось, ми не виживемо ізза цього жахливого голоду”… „Колиб ти, люба сестро, бачила це… Вмирають так: іде, йде, впав і вмер; ховати нема кому. Лежать, доки не зогниють і лише кости остануться — як колись то було з кіньми, — так тепер з людьми повелося. Котів і псів позїдали, а коней нема давно, півнів на селі не почуєш”… „Голодні ходять по хатах і просять: дайте хоч пів буряка! І так сирим його й їдять. Багато людей вже з голоду повимирало. Ще оповіщаю тебе, любий брате, що в нас така біда, що люде людей їдять, бо муку вже зїли, гречану полову теж… Їмо псів, котів, мишей, люди їдять людей. Отак гнітять нас отими пятілєтками”… „Дехто по три місяці не бачив хліба. Люди з голоду пухнуть. Сотнями вмирають… Батьки поїдають своїх малий дітей. Дорослі діти вбивають і поїдають старик батьків”…”

“Діло”, 18 серпня 1933 р.

“Редакція варшавської “Молви” оголосила такого листа з одного села черкаського району б. київської ґубернії.

“Голод на Україні.”

26. червня 1933.

“Дорогий сину! Що таке, чи ти живеш, та тебе нема на світі? Ми живемо погано, у нас людей їдять, а багато є хат пустих, де вже всі вимерли. От і твоя рідня теж на черзі. Помаленьку доживаємо до жнив, хоч і не своїх. Ми тебе просим, напиши, чи ти будеш коли дома, бо я вже стара і не можу. Землю віддала в колєктив, лишилось пів десятини городу, а половину мені відобрали тому, що я обробляти його не в силі.

А люди у нас падуть як мухи, їдять листя і полову. Я сама вже дві зими це їм. Вмирають люди на вулицях і хоронять їх без попа, кладучи в одну яму по 5 душ. Прошу тебе, відповідж мені бодай на це письмо, бо може нам більше й не прийдеться переписуватись. Ти напиши, як ви там живете, чи є у вас хліб, бо у нас хліб 4 фунти коштує 20 карбованців. У нас багато новин, але ви їх певно знаєте. З худоби у нас в селі нема нічого, тільки у декого залишилася корова.

На тім своє письмо кінчу, остаюсь поки що жива, і здорова.

Н. Н.”

“Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р.

“Голод на Україні.

З листа присланого до Чехії”:

“Дорогі! Ми живем дуже гірко. Маємо голод, який не маємо слів описати. Деякі родини, які раніще мали по 9-10 людей, тепер нараховують тільки 2-3, що лишилися живі. Дуже богато людей утікає, щоб тих, що лишаться живими уберегти від праці копання гробів, і вони або йдуть до ліса, щоб там померти, або не маючи вже сил, умирають десь по дорозі. Сельрада, щодня відвозить мертвих і закопує їх до одної могили без домовин. На полях пси живляться людським мясом. 75 процентів нас мусить померти! Вони (большевики – Ред.) мають се в своїм пляні.

Позавчора умерло у нас більше як 50 людей, а помочі жадної! Може й прийде, але тоді, коли вже нас не буде! Не маю надії, що колинебудь побачимося. На Зарічю ховають у садках у глибокій ямі, в якій можна поховати цілу родину. Покладуть мертвого на дно, присиплють його трошки землею, а коли помре другий, то ту землю знову викинуть і покладуть мертвого на того першого і знов трохи прикриють землею, і так помалу до одної ями ляже ціла родина, без домовини, бо дощок нема, і нема кому зробити.

Люде   ї д я т ь   с у х у   к о н ю ш и н у, змішану з картоплею, або печуть чорні коржі і мають потім кольки в жолудку.

В ранці на працю виганяють просто людей з хат, але працювати нема кому, бо женці без сили, ледве ноги волочуть. Кільограм хліба коштує 10 рублів (40 злотих), пуд (16 кільо) картоплі 100 рублів, але де їх взяти, а в колєктиві дають тільки один раз на день юшку, без картоплі і без хліба, тільки закроплену олійом, від того сили не можна мати.- Буряки місцями так позаростали буряном, що в нім не видно чоловіка стоячого там.

До міста їхати без дозволу Сельради небезпечно, бо потяги межи стаціями задержує Ґ.П.У. (чека). Вона переглядає цілий потяг, і хто не має урядового дозволу, того зараз же беруть на польові праці. Хто відважиться втікати до пашні, на того стріляють. Те саме робиться коли потяги йдуть назад, з міста. Хто везе харчі, в того все відберуть: хліб, картоплю, що є у нас тепер найголовніше. Нема ночи, щоб хто небудь не був у нас забитий у садку, люди крадуть картоплю оден у другого.

В цілій околиці страшний голод. Ціла вулиця майже вимерла, здебільшого тут жили ті що були в колєктиві а потім з колективу виступили, бо там погано годували. Часом ховали в одній ямі по 15 людей без домовин.- Рідко хто шукає своїх рідних. З села родичі везуть дітей до Київа і там кидають їх на стації і їдуть до дому або туди, де сподіваються дістати хліба. Дітей дають до “виховательні”, де діти дістають пів фунта хліба і трохи кулішу. Так на вулиці батьки віддають дітей ще немовлят…

У нас товчуть кору на муку і качани з кукурудзи або варять тирсу (траву). Моя родина має на столі тільки 1 склянку вареного жита на обід, а хліба вже три тижні не бачила. Тут від самого жалю чоловік гине, не може винести того, що бачить…”

“Діло”, 16 жовтня 1933 р.

“Лихоліття України”:

“Відпис листа з дня 5. IX. 1933 р. з України. Ориґінал є в перехованні Коміт. Рятунку України в Рогатині. (У відписі пропущено назвиска і місцевости).

„Найдорощі Мамунцю! Недумала я, що ще колинебудь буду до Вас писати. Так сильно була заслабла на дезинтерію, що незнаю коли очунялася в лікарні. Видно, що мені суджено вмерти не в хаті коло дітей, а десь у заразливому баракові. Заслабла я дуже тяжко, а в хаті крім малих дітей нікого зі старших нема…

… До Вашої посилки ми чуть непомерли. Одинадцять день, крім сирих огірків нічого вроті немали. Навіть кохані Мамочко води не пили. Так близько була смерть і вмерти немож було. Яка страшна іронія долі. — Ви висилаєте нам 10 дол. і смерть відходить від нас і так у безконечність продовжується наше страждання, наша нічим не заслужена мука і кара. Лучше би було, аби Ваша посилка була прийшла яких 10 день пізніше. Раз було би усе скінчилося. А тепер опять буде все начинатись з початку. Мамочко! Ми так зрезиґнували, так знеохотились до життя, що смерть для нас може принести визволення.

…— Щодо поля і його продажі, то я на все погоджуюсь. Воно мені зовсім непотрібне. Місяць скоріше, місяць пізніше, сирою землею очі нам вкриють. Нічого я в житті гарного, ані поганого не зробила, тому нічого від життя не сподіюсь. Раз мати родила, раз вмирати треба. Якщо хто купить поле і дасть гроші, то прошу нам їх вислати і то не доляр, а польськими злотими. Вони будуть нам вигідніші, а Торгсин їх принімає. Хто має зараз гроші в Торг. цей може дечого собі на зиму придбати. Мамцю! прошу Вас дуже, якщо не трудно Вам буде то вишліть нам посилку хочби для проби, муки кукур. або фасолі або взагалі що в дома є, аби не купувати…”

“За Україну”, 1 листопада 1933 р.[3]

“Два листи з “України” галицького селянина до родичів і товариша в рідному селі*:

“(Місцевість), дня. УІІ. 1933.

Перше слово мого листа Слава Ісусу Христу. Маю у Бога надію, що ви відповісте. Слава на віки Богу святому.

…Я з ласки Пана Бога здоров, котрого і вам дорогі родичі зичу. Дорогі родичі там мені не вірять, що мені тут зле, но я вам пишу істину правду. Воно не тільки мені зле, но всему народу, но только жалуватся нікому. Дорогі родичі, положенє не совсім добре, то тому, що зробиш, а їсти нема чого і ходити нема в чом потому, що только заробляєш на одну їжу та й то не хватає. Примір.: заробляю в день 3 рубля, печеного хліба стоїт кіло 2 р. 50 коп., то є два рубля споловиной. Одно кіло цукру стоїт 13 рублів, стакан молока 60 копієк, ілі літра 3 рубля, чоботи 180 рублів. І так все дорого, що дальше жити не можна. Хліба нема, люди із голоду пухнуть. Бо навіть у Н. уся челядь із голода вімерла, умер Н. тесть і теща і двоє дітей, так що осталась одна жінка тай та пухла от голода. Но не жаль дорогі родичі старих і великих людей, но жаль маленьких дітей, бо вони невинні, вони нічого не знають. Дорогі родичі, як би ви побачили, то ви би мені напевне повірили. Та й за Н. чутки немає ще з січня місяця. Дорогі родичі, не можу вам описать той день, як єго гнали арештованого, а я стояв сбоку та й дививсі. Поговорить близько не допускали. Тільки сказав мені: будь здоров дорогой товариш і дав мені вигляд: Живем в слободной совєтской странє. І я єму передав кусочок хліба і пару солених огірків, бо більше не було чого. Так, що дорогі родичі слєзи полились рікою у мене і в його, так що небачив білого світа. Ліпшеб було загинуть, чим такого дочекатися. Дорогі родич, жизьнь не дорога, лучше вмерти чем таке пережить. Вірте мені ібо ето єсть істіна правда… Можеть і зі мною статься то, що й з Н…

(Місцевість). Дня 6. УІІ. 33 … Отвічаю на твоє пісьмо, котре ти мені прислав, щом получив 6. УІІ. 33 года. Дорогий товариш… твого брата Н… осудили на 5 літ криміналу і три роки вісилки на остров Сахалін. Осудила єго Советская влада за то: він був в сільраді віборним і єго заставляли, щоб він забирав хліб у хліборобів, так можно сказать грабив. А в людей хліба не було, єго забрали тілько помолотити. А їх заставляли, де хочити возьміть, а нам дайте. Так то, що вони загадали зробить не можна було. Так товарищь, що він (Н…) до мене прийде тай плаче, що мені робити. І відтіля ни пускали і він того виполнити не мог тай єго за то судили. Та не думай, що він чим нибудь провинився, він нічим не винен. І так дорогий товариш тут не тільки одного Н… судили. Тут судили не сотні, а тисячі. Навіть судили за то, що як найдуть 10 кіл. пшениці, то судять на десять літ, а як найдуть 100 кіл., то розстрелюють. Много людей постреляли, много померло в криминалі потому, що їсти нічого не давали. Так і знай дорогой товариш, що єго судили нізащо, повір мені, напевне. Дорогой товариш, не могу тобі написать і нарисувать ту картину, яка тут проходи до сего время і той день,коли судили Н… і єго гнали під стражой, як забилося серце і стало каменем, що єсліб різали – кров не пішлаб. Описувать дальше не буду потому, що перо не пише, не видно лінійки. Дорогой товариш, ти пишеш, що він (Н…) просив метрику і свідоцтво моральності . Потому, що він і я хотіли відірватись з із цего пекла, потому що нас насильно заставляють буть Рускими, а потом збиткуються над нами.[4] Так що дорогой товариш, як що зможеш там що зробити, то зроби, а як ні, то напевне нам тут помирать оцю зіму. То напевне, потому що їсти і палить в хаті нема чем, так що голодні і холодні і голі…

*… Місцевість й імена та назвиська зі зрозумілих причин пропускаємо. – Ред.”

“… 3 усього жахливого, що робиться на Україні , найжахливіше явище – це діти, діти українського народу. Те, що є найдорожчим скарбом кожного народу, – діти, на яких кожний народ будує своє майбутнє, діти, яким кожна старша ґенерація передає свої найкращі традиції, яким вона доручає виконати свої найсвітліші змагання, – ці діти на Україні перевернені на якихось звірят, не мають жадних умов хоч трохи цивілізованого життя. Голодні, повні паразитів, брудні, напівголі, вони мандрують всіма шляхами й дорогами, юрбами ходять по вулицях великих міст України, як реальний живий наслідок економічного й морального насильства большевиків, які за 12 літ свого панування відняли в українського народу все, навіть його дітей, повернули дві ґенерації (дітей 4-16 літ) в дикунів, у злодіїв, що сміло, свідомо крадуть усе, в усіх, а нелітніх дівчаток у повій…”

(Софія Русова “Думки й змагання”. “За Україну”, 1 листопада 1933 р.[5])

Діти і голодомор.

Спогади очевидців, зібрані у 90-х роках хх ст.

Норка Настя Павлівна, 1907 р.н., Білецька Катерина Гаврилівна, І928 р.н. (мати і дочка), уродженки і мешканки с. Золотухи Оржицького району Полтавської області:

Норка Н. П.: “Народилася я у селі Золотухи Оржицького району Полтавської області у багатій родині (по сільських мірках). У батьків нас було дев’ятеро: 5 синів і 4 дочки. Один із братів помер під час голоду, одного брата (Наума) партизани розстріляли десь приблизно у 1943-1943 роках за те, що був з багатої родини і вчителював при німцях, одного брата (Михайла) як куркуля вивезли із села у Сибір, два брати (Іван і Степан) загинули на війні, одна сестра (Оксана) померла недавно. Зараз живі є дві сестри: Олександра і Євдокія.

Батька мого після революції одного разу дуже побили, а родину вигнали з хати. Батько від того незабаром помер, а хату нам ненадовго повернули.

Пізніше усіх нас з хати знову вигнали і ми тимчасово приютилися у родичів. Усе нажите нашою родиною забрали. У нас була хата під цинковою бляхою, 3 комори, 2 сараї, конюшня, 2 клуні, великий город довкола хати і 3 поля у різних місцях. Зараз там радгоспні поля. Мали ми також 2 корови, декількох биків, 2 коня, гуси, свині, кури. Працювали у нас, допомагаючи моїм батькам, 2 робітники – 1 чоловік і жінка. Таких, як наша родина, по багатству у селі було 3-4 сім’ї.

Вийшла заміж я рано – у 16 років і народила 3 дітей: Михайла, Катерину і Варку.

Побудували ми собі хату та і жили помаленьку.

Стали у нас у селі створювати колгоспи. Брат мого чоловіка одним з перших вступав до нього.”

Білецька К. Г.: “Я була мала, найменша з поміж нас трьох, як по почався голод у селі. Бувало іде дядько Василь, рідний брат тата, з роботи, то я біжу до нього разом із його двома дітьми, бо він ніс часто кусок соєвого хліба. Зайдемо до їхньої хати, дядько розділить хліб, дасть своїм дітям і мене не минає.

А в нас хліба такого соєвого не було, бо ми ще не були у колгоспі.

По селу часто ходила така команда з людей, яких ми навивали буксірами. Вони приходили з такими залізними шворнями і прутами і шукали і продукти по хаті, в сараї, в клуні, на городі – всюди, де тільки, можна і все забирали.

Якось мама топила у печі, глядь у вікно, а там буксіри йдуть. Я була мала, злякалася, побігла по лаві, черев щось перечепилася, впала і вдарилася підборіддям об макітру. Потекла кров, я стала плакати, то буксіри тільки постояли на порозі і нічого на брали, не шукали і пішли собі. А напам’ять від того випадку у мене остався шрам, який і зараз як придивитися, то видно.”

Норка Н. П.: “Я точно вже не пам’ятаю, ну мов буксіри ходили тільки у ті двори, які не вступали до колгоспу, бо до Василя вони не заходили.”

Білецька К. Г.: “Під час голоду мене цигани спасли. Їх дві хати було на нашому кутку. Цигани ж не були у колгоспі, їздили всюди, навіть час голоду корову держали. То я піду до них, їхню маленьку дитину поколихаю у колисці, то вони мені і наллють трошки молока у кухоль.”

Норка Н. П.: “Гаврило, чоловік мій, потайки бід людей, як зібрали урожай у 1932 році, закопав у городі скриню з пшеницею. Так само закопав він і діжечку із салом.”

Білецька К. Г.: “Як почався голод, то батько зібрали трохи полотна, кращі платки і ще дещо і поїхали на Кубань за хлібом. Приїхали і привезли трошки з їжі, а у нас у городі усю пшеницю уночі вкрали.

То батько як приїхали і взнали, то плакали як мала дитина. Батько підозрівали у скоєному трьох своїх товаришів яким вони перед тим по секрету сказали про свою схованку. Залишилося тільки 2 мисочки пшениці у нижніх шухлядах скрині. Сало теж у нас украли. Нам дуже допоміг мельник дід Тимофій. Він був нам і не родич, просто дуже гарно ставився до тата і дав нам трохи (скільки міг) жита.”

Норка Н. П.: “То ми так в голод перебивалися. У селі майже ні котів ні собак не лишилося. Люди так повибивалися із сил, що вже і до одного майже не ходили і людей у селі односельчани не ховали. Приїжджала якось команда, людей клали на підводу штабелями і везли на край села, або на край кладовища, копали одну яму і померлих туди складали. Я і зараз не знаю, де мій брат Федір похований.”

Білецька К. Г.: “Мати мають гріх на душі, бо як ото тато поїхали на Кубань і ми лишилися самі, то до нас прийшла якось увечері баба з родини Гаврильчишиних. Постукала у вікно, й каже: “Насте, пусти мене, я ж ваша далека родичка, я переночую у вас де завгодно, хоч під піччю, мене дочка з хати на хуторі вигнала”, У тієї баби уже дẻржави не було, то мати і не пустили. Так та баба, мабуть, десь і померла під тином.”

Норка Н. П.: “У нас на кутку жила сім’я Рожкових, так ми їх по-вуличному звали, а як їхнє прізвище – я не знаю. І в них була маленька дитина. Вони усі повмирали від голоду. До них як зайшли у хату, то чоловік і жінка були мертві, а на лаві тільки головка від дитини лежала. Мабуть, і дитину свою з’їли і від смерті не врятувалися.

Навесні, як потеплішало, траву у полі косили і їли. Випарювали оту діжечку з-під сала і водичку пили. Ледве-ледве живі ходили.”[6]

Головатий Юхим Вакулович, 1913 р.н., уродженець Черкащини, мешканець с. Сокільники Пустомитівського р-ну Львівської обл.:

“Я родився і постійно жив в с. Молодецькому Маньківського району на Черкащині з 1913 по 1934 р. В 1933 році навчався в Уманському технікумі технічних культур (цукрові буряки). В період канікул жив в селі і працював обліковцем на плантації цукрових буряків.

Солодкі корені оброблялись вручну, робоча сила – жінки різного віку. На плантації один раз, іноді й двічі у великому казані наша сусідка баба Мокрина варила “баланду” з маїсової крупи або горохову кашу.

Біля котла стояв стовп, на стовпі – кусок рельси. О 14 годині баба Мокрина дзвонила – скликала на “обід”. На великій площі бурякової плантації піднімались фігури виснажених голодом людей. Дехто залишався лежати або стояти на колінах. Всі ходячі рухались в одну завітну точку – до казана. Кожна жінка несла посуду: горнятко, котелок, мисочку та ложку. Хто йшов сам , кого вели, були й такі, яким приносили, бо не могли рухатись.

В моїй пам’яті сьогодні воскресло мученицьке обличчя баби Мокрини. Черпаком розливає “баланду”. ЇЇ просять: ще хлюпніть, дайте добавки, кип’яточку підбавте.

• Жіночки, дорогенькі, добавочка буде, як всіх обділю, почекайте…

Вечеря теж була, але її несли додому, на неї чекали діти або немічні старики.

Іноді в баби Мокрини був хороший настрій і коли я підходив до кухні зустрічала мене жартома:

• Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів. Чи не так я завчила? Ти ж нас так вчив в лікнепі. А ось тут на практиці бачимо: є пани, є і раби.

Мерли люди, як мухи під зиму. Головно – старі та діти. Молоді тікали з села хто куди зумів. По нашій Романчівці і сусідніх вулицях їздила підвода-драбиняк. Дід Юстим Довбуш з напарником заходили в хати і виносили трупи, клали на воза і вивозили за село, в поле.

За селом, в куті, де сходяться дві дороги, була довга і широка силосна яма. Туди шарами складали трупи мерців. Шари перекладали скошеною конюшиною. Були випадки, коли в яму скидали напівживих людей. Один мужчина вночі виліз з цієї ями, заліз в пшеничне поле, підживився зерном воскової стиглості, вранці прийшов додому і через кілька днів виїхав з села, а повернувся перед війною. Років десять тому я з ним зустрічався.

На нашій вулиці були випадки людоїдства. Дружина Федора Снаня з’їла труп своєї дитини. У Довбуша Юстима (прізвище і ім’я друге на нашій вулиці) померло п’ять осіб. Мати, втративши свідомість, схопила малолітню Теклю, ножем намагалась перерізати горло. Дитина мала сили вирватись з рук матері-смерті. Текля і її сестричка Юхима вижила за рахунок кішок, якими живились. Текля ще живе. Молодою закривала рубці на шиї хустинкою.

Знаю ще такий випадок голодної смерті. Турчанко Гаврило наловив відро річкових жаб. Приніс додому і кип’ятком облив річкових мешканців. Жаби повискакували з відра, розлізли[сь] по хаті, стрибали, пищали, конали від опіку. Гаврило з переляку вибіг з хати на город, кричав нелюдським криком, впав і там же скоро помер.

Померлих ще хоронили на власних городах. Нашими сусідами були Сладкий Григор і його і його дружина Тетяна. Григор з села виїхав. Тетяна двох малолітніх дітей похоронила на городі. Років двадцять після голодомору на двох могилках ріс барвінок, а потім могилок не стало.

У Глущика Каленика доживав віку сільський священик Андронік Вишневський. Сільська Рада конфіскувала його хату, дві дочки виїхали з села. Померлого священика сусіди похоронили в глибокому рові, який був межею двох господарств. У Чорнописького Григора з семи осіб померло 4, поховані у […] городі.

В Сокільники я прибув після демобілізації в 1946 році. Працював рядовим вчителем біології, завпедом, 17 років директором школи, зам. директора по виховній роботі, а всього – 31 рік. Працював добросовісно і зробив немало для розширення навчально-матеріальної бази школи. Майже щороку відвідую рідне село. Знаю його далеку історію, радості і біди своїх земляків.

В 1989 році на цвинтарі голодомору поставили гранітну брилу – пам’ятний знак. Але без хреста і священика. Але люди дивувались. Як же так: адже покійники християни, православні?

Я домігся згоди сільської адміністрації на те, щоб там поставити Хреста. Громада УАПЦеркви с. Сокільники допомогла мені здійснити цей задум. 22 травня 1991 року в день весняного Миколая Хрест був встановлений, освячений.

Вічна пам’ять мученикам сталінського голодомору!”

До спогадів додано список померлих від голоду у 1932-33 роках мешканців вулиці Романчівки у с. Молодецьке Маньківського р-ну, що на Черкащині, а також дописано: “на Романчівці було 49 дворів. На 1.01.1933 проживало 228 осіб. З них померло 75, або кожний третій. Втікли в промислові міста 30 осіб. Три сім’ї репресовано.

… В 1932-33 роках в селі від голоду загинуло біля 900 осіб…”[7]

Кантор Андрій Климович, 1916 р.н., уродженець с. Криве Топільницького району Житомирської області, мешканець м. Львова:

“Моє село Криве Топільницького району Житомирської області розташоване у гарному природному місці: було два стави, річка, яка впадає у р. Ірпінь. Водилось багато риби, особливо такої, як линок і в’юн.

Село було добре розвинуте, як економічно, так і культурно: була макаронна фабрика, дві кузні, олійниця, були шевці, кравці, ткали конопляне полотно, був млин, виробляли цеглу, працювали дві електростанції, які забезпечували селян і виробництва електроенергією. Була школа, лікарня, яка розташована у мальовничому парку. Школа і лікарня були побудовані для людей ще поміщиком Юркевичем, якого Ленін у своїх творах називав націоналістом. Було два кінотеатри – зімній і літній, який був розташований у мальовничому парку. Існував духовий оркестр, який улітку майже кожну неділю розважав людей у парку. Існували різні гуртки: співочий, драматичний. Була своя радіостанція і в кожній хаті були радіонавушники.

Зараз всього цього немає. Став перетворився у велике болото, млин зруйновано. Все це сталось у період колективізації у голодомору.

Після революції земля була передана селянам. Хто був бідняк, батрак, став середняком, хто був середняком – став більш заможним, або як стали називати його – куркулем. Все це селяни добивались своєю упорною працею. Уставали чуть світ і лягали спати темно.

1927 року відбувся ХУ з’їзд партії. Це з’їзд суцільної колективізації і на цій основі знищення куркуля, як класу. Сюда попадали і ті, що не хотіли іти в колгоспи. Творилося не обмеження, а фізичне знищення. Це і був початок закріпачення селян: землю, тяглову силу – коней, сільськогосподарський реманент, насіння було відібрано у селян, усуспільнили у колгоспи. Залишити село селянин не мав права, не видавали у селі паспортів. Колгоспникам на трудодень видавали по 100 грамів зерна і 5 копійок. Уже з 1930 року селяни почали голодувати, у тому числі і моя сім’я: мати старший брат і я. Батька ще у 1920 році більшовики забрали у тюрму, як ворога народу (був у військах Петлюри), звідкіль він і не повернувся.

У 1930х роках був спланований голодомор – знищення українського населення. Так вже люди у 1932 році пухли з голоду, у тому числі і моя сім’я. Їли весною різну траву, цвіт акації і на полі шукали гнилу картоплю і якось вижили. В цьому ж році на трудодень не видали ні грама хліба. Люди кинулись у поле, де після жнив трактор переорював стерню, стали збирати колоски, але за це наказували до 5 років тюрми.

Наше село розтягнуто до 5 кілометрів. Створювали бригади з комсомольців. З одного кінця села посилали на другий кінець села і навпаки – “качати хліб”. І такий юнак приходить додому, а нього вже все під мітлу вимели. І вже весною 1933 року активісти і населення стали пухнути від голоду і помирати. В селі не залишилось ні кота, ні собаки, жаби перестали кумкати. Як яка скотина здохне у колгоспі, її вивозять, обливають керосином і закопують. Люди збігаються з ножами, розривають яму і ріжуть по куску здохлятину.

Були випадки і людоїдства. Так, у мене сусідка, в якої було двоє дітей. Хлопець ходив у 5-й клас, дівчина – у 3-й. Мати забила хлопця – варила і їла. Пізніше її і дочку забрали і [вони] не вернулись в село.

Люди падали, мерли, як мухи восени. Де на вулиці хто сидить чи лежить – то вже мертвий. З колгоспу була виділена підвода. З кінця села заходили в кожну хату, чи є хто мертвий, кидали на віз, як снопи, вивозили на цвинтар, перекидали в яму, загрібали і так повторялося знову, заїжджали і з другого кінця села.

Мій старший брат Василь, 19 років, вийшов на вулицю, сів на рову і помер. Йому ще зробили труну і поховали на цвинтарі. Перед самими вже жнивами мати від голоду сильно занедужала, була опухла з голодув тім числі і я також.

Вдень я приліг на ліжку і мені приснився сон, що десь на чужому огороді і руками вириваю картоплю. Тут до мене під’їжджає мій брат Василь у сідлі на карому коні і дівчинка мого дядька Таня, яка вже давно померла, тримається за стремено. Він до мене звертається, що я роблю. Я йому відповів, що сидимо голодні. Він мене запрошує до себе, [говорить], що йому добре живеться. Я усвідомив, що він же мертвий, але йому відповів, щоб я, допустим, пішов, а на кого залишити матір. Він мені сказав, що мати піде, а ти? Я йому відповів, що ще на цьому світі не нажився. А мати пішла. Очевидно, мене Бог помилував. Я і зараз не помню, як я віз матір на цвинтар, як копав яму, лише помню, що матір, із таким самим як я бідолахою, без труни поклали матір у яму, накрив лице хусткою і плачучи загрібав землею матір.

В цьому ж 1933 році закінчив 7 класів і “зайцем” поїхав у Київ, де поступив у технікум, не маючи ніякої матеріальної допомоги. Босий ходив на заняття, а після занять і вночі ходив на підробітки, щоб хоча трохи щось підробити і на осінь чи на зиму купити собі щось на ноги. Закінчив технікум в 1936 році у великих муках і недостатках.”[8]

Шевельова Любов Іванівна, 1927 р.н., уродженка Харківщини, мешканка м. Самбора Львівської області:

“Я, жертва голодомору, присоединяюсь к тем, кто умирал с голоду и случайно выжил в 1932-1933 г.г.! Родилась я в Харьковской обл. Было мне тогда где-то 5-6 лет, моя мать умерла с голоду на моих глазах, отец не знаю куда девался. До сих пор не знаю о себе ничего, в каком селе родилась, год рождения, месяц, число, даже фамилии. Были две сестры и брат. Старшая сестра училась, жила в общежитии, наверное в гор. Харькове. Взяла к себе, чтобы спасти от голодной смерти, но она тоже голодала, решила сдать меня в детдом временно и положила в карман записку, наверное фамилия: Титенко Любовь Ивановна, 1927 г. рожд. Так я числилась в детдоме и мы расстались навсегда. Нас развозили по колхозах в приюты.

Помню еще при родителях как в нашем селе расправлялись с тружениками-селянами большевики-фанатики, отбирали все до зернышка. Наш домик-хату, крыша была под железом, разобрали, увезли, а мы перезимовали у людей. Потом все вручную сделали другую хатенку. Снова и снова ходили коммунисты или кто они были. Вернее банда ленинская-сталинская. И все перевертали искали зерно и др., а у нас уже ничего не было, землю нашу кормилицу, на которой работали мать и отец целыми днями, незная выходных и праздников, отобрали. Ели уже бурьяны, а они все ходили, искали, били прутьями отца не знаю за что, вымагали. Помню мальчик жил по-соседски, видела, как он стоял и ноги его были как колоды, такие толстые и круглые, значит пухлые, потом уже не видела его.

Тогда не только с голоду умирали, даже стреляли. Жили одни недалеко от нас, они были более зажиточные, у них в домике была даже веранда такая, как сейчас многие балконы стеклят. Так вышел на веранду хозяин, и откуда-то взялись с оружием, начали стрелять по веранде, хозяин сразу упал, убили гады, считали за куркулей и безбожно расправлялись.

Когда я жила у сестры старшей, то от общежития недалеко был барак, так назыввали – это такой длинный и низкий сарай. Я слышала, как говорили взрослые девочки-студентки, что туда свозили трупы и ночью вывозили.

Долго я скиталась бездомная, безродная, никому не нужная. Мы в приюте были еще дошкольники, а нас взрослые называли дармоедами, нас только и кормили одним кулешом (это пшонный суп) и маленький кусочек хлеба черный, черный. Даже в то время не вкусный был, не понять из чего пекли. Раньше я не понимала, что за время было, почему такая жестокость, а потом брехня за счастливое детство. Я никогда не была пионеркой, комсомолкой, партийной. Я все время расказывала за такое детство. Тогда и теперешним коммунистам я не нравилась, мне тяжело жилось и позже. Я узнала правду и облегчение когда уже сломали рога всяким Ленинам-Сталинам и ихним прихлебателям. Какая я дармоед была, когда у меня были родители, но их голодом замучили и все забрали грабители коммунистические. Я проклинаю их кости за детство мое, случайно выжившие, и за всех невинных умерших.

… Я подрастала. В 1945-45 г.г. стала … на защиту Родины… После войны ехать некуда, Родины у меня нет, голодомор все у меня отобрал, всю мою родню и родину, которую до сих пор не знаю, где она.

… Сама я украинка, написала по-русски – удобнее, легче.

Хотелось бы что бы побольше разоблачали заядлых преданных большевизму коммунистов. Которые безбожно невинных людей губили. Я знаю одних таких, живут почти рядом, которые так спокойно живут, ходят по украинской земле (в душе все равно чувствуют виновными, только вид не подают)…”[9]

Панасенко Василь Іванович, 1925 р.н. уродженець с. Губиниха Дніпропетровської області, мешканець м. Борислава Львівської області:

“… Добре пам’ятаю голод 1933 р. Хотілось трошки з’ясувати чому був голод. Колективізація почалась на Україні в кінці 1930 і на початку 1931 р. Були створені комісії. Ставка була взята на знищення куркуля як клас. В зв’язку з голодом в Червоній армії і Росії в цілому по наказу з Москви були створені комісії по викачці хліба (або грабіжні комісії) особливо в куркульських господарських дворах.

Був кинутий девіз: “Хай чабан усі гукнули за отамана буде” і от тим скористалися як тоді називали Партійці. Головою сільської Ради був поставлений Панько Копил дійсно чабан бо пастушив, у господаря пас вівці. Була організована комісія по викачці хліба, ВВК, Всесоюзна викачна комісія, головою якої був призначений Федір Явтушенко, колега Копила. До речі, слід нагадати, що обидва неграмотні. Копил ставив підпис три хрестики, Явтушенко – два хрестики, а секретар Косенко – один хрестик. Справні виконавці вказівок із Москви творили, що хотіли в першу чергу над господарями. Забирали хліб, худобу, коні. В кінці 1931 і [на] початку 1932 р. були створені СОЗи (спільна обробка землі), куди на добровільних началах заганяли (а вірніше, забирали господарів). Забрали коней, плуги, борони і другі сільськогосподарські пристрої. Я добре пам’ятаю, бо на подвір’ї батьків був організований СОЗ.

Коні, як тяглова сила, в той час подохли. З 1932 на 1933 р. земля осталась не обсіяною. Куркуля частково знищили. Тепер розв’язали руки вище згаданому Федорові Явтушенко. Ходили великі банди, вишуковували останні крихти хліба, що десь хтось зумів сховати. Почалась весна 1933 р., їсти не було що. На полях виросли бур’яни, завелись вовки. Люди їли траву, дохлих коней і стали помирать з голоду.

Особливо страшна картина смерті була в той час, коли стала цвісти акація. Я особисто лазив за цвітом акації, їв сирий цвіт. Варили з муки із жолудів і акації вареники. Тому цвіт акації завжди на поминає мені до цього часу про страшне лихоліття 1933 р. В час цвітіння акації жито набирало вже пів зерна, ми малі бігали по городах, де було […] жита і в руках трохи потерши, їли це жито. В цей час саме страшно помирали люди з голоду, бо наївшись цвіту акації і жита, попивши води, відразу пухли…

Люди вимирали сім’ями. Хоронили людей неподалік від порога по 8-10 чоловік в одну яму без гробів, позавертавши трупи в якісь верети. Люди стали втікати хто куди зміг.

Були випадки, що люди людей їли, робили ковбаси і возили продавати в Харків (бувша столиця України). Так, Щогель Павло зарубав рідного брата і з’їв його. А неподалік залізничної станції мешкав по прозвищу Пердун, який підсліжував за малими дітьми, убивав їх, робив з них ковбасу і возив у Харків, при обиску було знайдено 18 діточих голів у льосі.

В селі, де я родився часто відбувались базари, Як базар розійдеться, залишались 10-12 трупів мертвих, які вивозили в яри і закопували.

Можна було б наводити багато фактів, але за шістдесять років трохи позабулося. І згадується мені, як писав Тарас Шевченко: “Село неначе погоріло, неначе люди подуріли”. Так було з селом і в 1933 р.

В народі співали різні приспіви і приказки. Одна з них: “Батько в Созі, мати в Созі, діти ходять по дорозі та шукають того сала, що радянська власть забрала.”[10]

Ковальчук Дмитро Павлович, 1946 р.н. уродженець с. Ярославка Ружинського району Житомирської області, мешканець м. Львова:

“…Все це страхіття було давно. Сталінізм засуджений. Однак на превеликий жаль сталіністи у нас ще не перевелися. Вони вже сьогодні заявляють, що не було ніякого голоду, що це брехня і видумка, намагаються захистити людино-ненависницьку сталінську ідеологію своїх попередників у злочині проти української нації.

… Народився я в післявоєнний час в с. Ярославка Ружинського р-ну Житомирської обл. Там пройшли мої дитячі роки, навчання в початковій школі. Так склалося в житті, що дня народження (так у тексті – авт.-упор.) не стало моїх батьків. Спочатку виховувався в хороших, чуйних людей, а пізніше в дитячому будинку та школі-інтернаті. Нині проживаю в м. Львові. Але із самого дитинства я ніколи не поривав зв’язки з рідним селом. Цікавлюсь минулим і сучасним життям села.

Ще з дитинства мені вкарбувались в серце факти страшного голоду із розповідей старшого покоління.

… Я розпочав вивчати голод І932-І933 р.р., який пережили мої односельці, з 1989 по 1991 роки. Загинуло моїх односельців з голоду понад 700 чоловік. Про це свідчать мої односельці які пережили голод. Вони вже старші, похилі люди. До цих свідків відносяться: Грицюк Юхим Константинович, Грицюк Василь Константинович, Віцюк Катерина Кузьмівна, Гнатюк Варвара Антонівна, Бондар Олена Василівна, Лучко Марія Корніївна, Козенюк Марія Аврамівна, Бородай Ганна Федотівна, Наумчук Марія Федосіївна, Довгаль Анастасія, Наумчук Марія Павлівна, Гнатюк Гапка Філімонівна, Дмитрук Палажка Оксентіївна, Маліцька Катерина Іванівна. Побував я в кожній оселі, розпитував рідних, знайомих сусідів, та самих свідків про голод.

… Розпочинався голод з 1932 року, як пригадують брати: Грицюк Юхим Константинович та Грицюк Василь Константинозич.

Надійшла вказівка з району, щоб урожай, вирощений на колгоспних ланах, до граминки відправити державі. Вказівка “батька” була виконана. Весь урожай забрали, навіть не залишили на насіння. Люди зрозуміли, що на село наступає велика біда. Через деякий час прийшло ще страшніше розпорядження: про додаткову здачу хліба селянами. Приїхали з району сталінські виконавці разом з сільськими активістами, швидко взялися до “роботи”. В селі на них говорили “трясуни”, бо трусили – перетрушували все, що потрапляло під руки, шукаючи в людей запаси хліба.

Плачучи Бондар Олена Василівна і Козенюк Марія Аврамівна розповідала, що разом з хлібом забирали картоплю, квасолю, заглядали в печі, перевертали горшки, баняки, не звертаючи уваги на плач дітей, матерів, лишаючи людей села на голодну смерть. Односельцям не було що їсти. Їли гнилу мерзлу картоплю, яку шукали на полях, їли різний бур’ян, траву, листя з дерев, щоб тільки врятуватись від смерті. Маліцька Катерина Іванівна, Наумчук Марія Федосіївна, Дмитрук Палажка Оксентівна пригадували, що після вживання таких “ласощів” у людей розпочинались нестерпні болі в животі. Діти повзали по землі, не витримуючи сильних болів, помирали де попало, хто в хаті, хто в бур’яні свого подвір’я. Не стало в селі собак і котів. Перестали кумкати жаби в ставку. Доводилось їсти здохлу скотину. Віцюк Катерина Кузьмівна, Бородай Ганна Федорівна і інші свідки розповідали мені, що в селі були випадки людоїдства. Малих дітей батьки зачиняли в хаті і наказували, щоб ми не виходили на вулицю.

Село наше на той час було велике. Вимирали цілі сім’ї, особливо діти. Коли розпочинався голод, то ще діти відвідували школу. Але діти недоїдання опухали, падали в обморок, не мали сили повернутися додому. Приїжджала підвода до школи, та й розвозила цих дітей по хатах. Через деякий час діти зовсім перестали відвідувати школу. Опухші від голоду, лежали в своїх домівках, чекали смерті. Деякі матері, не витримуючи страшні муки своїх дітей, сходили з розуму.

Весною 1933 року жінки, котрі були міцніші здоров’ям, ходили в колгосп сапати буряки. За це їм в колгоспі варили похльобку. Та й ця їжа не спасала їх. Жінки опухали, падали, деякі зовсім не піднімались. Їх прямо з поля грузили на віз, та й везли вже до готової викопаної ями. Хоронили дуже жорстоко: мертвих і напівживих скидали на вози і звозили до великої ями. А потім штабелями скидали цих нещасних людей. А деякі були живі, може вижили б, та їх насильно забирали. Як пригадують односельці свідки голоду, що люди просились не забирати їх, а той чоловік, який звозив за трудодні, (його в селі називали Саміло) відповідав їм: “Не маю часу приїжджати за вами ще й завтра”. Одного разу коли приречених на смерть, везли скидати в яму, одна жінка ненароком випала з воза, помаленьку доповзла до своєї хати. Вона ще довго жила, померла від старості.

Деякі односельці, рятуючись від голодної смерті, добирались до залізничної станції, щоб поїхати до міста і дістати кусень хліба для вмираючих дітей. Там, на станції, на підніжках вагонів їх знесилених грубо виштовхувати, били ногами, не даючи змоги зайти до вагона. Люди вже не могли повернутися в село, помирали в дорозі.

Як свідчать Гнатюк Гапка Філімонівна, Грицюк Юхим Костантинович, Грицюк Василь Костантинович, настав такий час, що не було кому звозити мертвих до ями, вони тижнями лежали в хатах. А деякі матері, опухлі з голоду, безсилі, приречені на смерть, в ряднині несли своїх мертвих дітей до ями, щоб якось по-людськи опустити в чорну велику яму. Ті ями з небіжчиками місяцями не засипались, і круки видовбували очі. Той, хто був живий, не мав сили, щоб загорнути їх землею. Трупи розкладались, над селом стояв густий сморід. Жителька нашого села Никитюк Марія Ільківна, яка пережила голод, плачучи мені розповіла, що від голоду померла вся сім’я. Перед смертю батько показав дітям портрети катів, що висіли на стіні: “Діти, це вони є винуватцями, що ми не маємо куска хліба – я піднявся б до праці, я врятував би вас від голодної смерті”.

Минав час, і в ту весну в наших краях пішли дощі, теплі і благодатні для посіву на полях. Почало все рости і розвиватись. Люди, які залишились живими, йшли крадькома вночі в поле, щоб зірвати колоски, вим’яти їх й пожувати ще м’яке й недозріле зерно. Ото було тільки поживи. Та й і після такої поживи люди знову помирали. Ті поля, що були засіяні зерном, почали посилено охороняти . Запрацювали суди. Сталінські опричники з району навідувались у село, щоб подивитись, скільки залишилось людей, чому не приступають до роботи у колгоспі. Знесилені односельці відповідали, що нема кому працювати, тому, що багато померло з голоду. Опричники накинулись на людей, почали бити і кричати, що не було ніякого голоду. Перелякані люди не сміли нічого відповісти. Як пригадують свідки, в перші роки після голоду навіть не дозволяли хрести ставити на могилах. А хто встановив хрест, то активісти села виривали і зрубували ці хрести.

Трагедія мого села, це та частинка вічної трагедії, яку пережила вся Україна. І вічний її біль. Якщо вдуматись в суть того голодомору, який пережив наш народ, зважити і його муки, то ще дивно, що ми взагалі вижили, не зникли з лиця землі. Адже саме сталінська реакційна інквізиція вбачала в селянстві невичерпне джерело української історії, культури, мови, звичаїв. Саме сталінські ідеологи бачили в селянстві заховану тайну, тобто код української нації. Вони прекрасно розуміли, що знищення голодомором селянства, це винесений смертний вирок української нації. Ця нечувана розправа з хліборобами підірвала підвалини українського суспільства, створила кризові умови і для самого розвитку нашої держави.

… Людська пам’ять кровоточить постійно. Це пам’ять роду мого – пам’ять моєї нації. Бо кожен з нас повинен нести сьогодні в собі часточку загальної народної пам’яті. Про це не треба забувати ніде і ніколи!

І щоб ніколи не заростала стежка до тих могил, до тих великомучеників двадцятого століття.”[11]

Гомон Микола Степанович, 1928 р.н., уродженець с. Золотухи Оржецького району Полтавської області, мешканець м. Стрия Львівської області:
“Той трагічний 1933 рік я пам’ятаю добре, хоч мені було п’ять років. Пам’ятаю, як ми їли кінську шкіру. Тато зголив зі шкіри ворс бритвою розрізав її на дрібні кусочки. Мама варила, а ми все то їли і так жили. Коли закінчилася шкіра, до нас прийшли якісь люди (пізніше я довідався, ще це були сільські комуністи-активісти). Довго щось шукали, а не знайшовши нічого, розвалили піч, порозливали з казана воду і пішли геть. Мати і батько почувалися найгірше, бо мало їли. Брат Михайло, сестра Маруся і я чули, як забивають за собою двері активісти. Це робилося для того, щоб ми не вийшли з хати. Найстарша сестра Ганна вже одружилася і працювала у колгоспі разом з чоловіком. У той час у селі багато було трупів. Люди не встигали їх вивозити і хоронити. Так ось, коли Ганнусі сказали, що її батьки і браття повмирали, то вона відпросилася з роботи і прибігла до хати нас похоронити.
Як вирвали двері, я, Михайло і Маруся кинулися з усіх останніх сил бігти. Заховавшись у бур’янах, ми мовчки спостерігали, як виволікли мертвих батьків з хати і завантажили на воза. Коли двір опустів, ми повернулися. В ту пору рясно цвіли акації. Їх медовий запах сильно нас мучив, бо дуже хотілося їсти. Брат Михайло, якому було 12 років, нарвав китиць акації. Цвіт був солодкий, як цукор. Ми їли пригорщами. Маруся скрутилася на очах і закоцюбла. Як мені пізніше розповідали добрі люди, Михайло помер на третій день. Волею Всевишнього вдалося вижити. Якимсь чудом я попав у патронат (інтернат).
В патронаті, який знаходився у нашому селі, було багато дітей. Хоч я ходити вже не міг, бо був дуже кволий і пухлий, але ще дещо уривками з того часу запам’ятав. Перед тим, як попав я в патронат, сюди привезли більша ста дітей із Харківської області. Начальство розпорядилося нагодувати їх (зауважу, що діти були голодні) капустою. Після такої трапези майже всі діти повмирали. Жінка, котра готувала оту капусту, живе ще й сьогодні. А між тим кожного дня багато вмирало і серед нас. Всі ми опухли, одягнутися не мали в що; їсти теж не було чого. Більше половини дітей хворіли на курячу сліпоту, коросту, лишаї рясно вкрили тіло, голови у більшості зі струпами й вошами. Мені тоді йшов 5 рік. Пригадую, що виховательки заправляли нам кишки у шлунок, коли ми ходили в туалет.
Довго ще судилося бідувати дітям у патронаті Багато з нас так і не перенесли голодомору. Мені пощастило. Хоч і голодував та чудом вижив…
… Мене закликали одні старенькі люди до себе в хатину і стали розповідати страшні речі… А пригадали вони те, що бачили, бо були очевидцями. Розповідали про те, як мати доньку з’їла і опісля померла. І ще багато чого пригадали. Запам’ятався такий епізод з розповіді. Ота жінка… сказала, що в рік голоду ще молодою працювала в колгоспі. Одного дня вона з жінками працювала на колгоспному току. Сушили гречку. Раптом зі степу з’явилася дитина. Вона була якоюсь дивною. Голова велика, руки тоненькі, живіт розпух. Одним словом, страшенно виснажена і деформована. Прийшла ця дитина зі спекотного степу на тік та й накинулася на гречку. Стала пригорщами напихати її в рот. У той час, коли ще дитина, мабуть, і не встигла розпробувати смаку гречки, надійшов голова колгоспу і з усієї сили чоботом вдарив, як у м’яч, у голову дитині. Бідолашне впало на гречану купу, затріпало ніжками. З ротика разом з пережованою кашею виповзла кров’яна піна. Жінки, в яких чимало повмирало у сім’ях дітей, рідних, близьких, стали плакати…”[12]

Климчук Горпина Дмитрівна, 1925 р.н., уродженка с. Дідовичі Ярунського району Житормирської області, мешканка м. Городка Львівської області:
“… Я би не хотіла того споминать – тих страшних років. Мені було тоді 8 років, але я добре пам’ятаю, як їли лободу, березові бруньки, листя з липи. Як уже навесні росло зелене жито, то ми вночі жали, сушили у печі а рано товкли у ступі і пекли такі лепйошки. Вони були зелені, але голод примушував їсти.
Нас було у сім’ї 6 дітей, батько і мати. Батько болів желудком і у 1932 р. помер з голоду. Пам’ятаю, був опухлий. Ноги були дуже опухлі, не міг ходить. Як умирав, хотів дуже сироватки. У нас в селі був маленький маслозавод, виробляли сметану, сир. І коли сестра побігла принести сироватку, батько помер. …Як його хоронили, я бігала з сестрою по кладбищу і їли такі жовті лілії, вони нам здавались солодкими.
Старший брат Василь, 1914 р., служив у той час в армії у Владивостоку. Як взнав, що у нас такий голод, вислав нам цукру, то мама варила нам чай з гілок вишні або малини чи липи і давала нам маленький кусочок цукру, але і це було добре. Друга сестра Олександра, 1917 р. народження працювала в колгоспі їздовим. З опухлими ногами орала плугом, скородила, все робила. …Сестра Пелагея з 1920 р. пішла працювати почтальйоном, а брат 1920 р., і я 1925 р., і ще одна сестра Феня, 1928 р. були малі, сиділи вдома.
І от коли уже підспівало жито (а кругом нашої хати було колгоспне жито, бо хата наша була крайня в селі), і не було нічого уже зварить, мама говорить: “Ідіть дітки ви маленькі туди дальше від хати і нарвіть трошки колосся, хоч яку-небуть шлихту зварим”. Ми пішли з сестрою, нарвали у пазухи тих колосочків, і тільки ми вийшли, як нас зловив лановий колгоспний. То він нас так позбивав, що ми на чотирьох прилізли додому. Мама плакала, пішла до голови, а голова казав, якщо підуть ще раз, то ми постріляєм. Я не знаю, хто був головою, а лановий, знаю, писався Август…
От і ми вже боялися йти за колоссям, хіба вирвали скільки колосків, їли ті зернятка сирі, і то було легше. І уже так прийшло, що ми почали пухнуть. Брат Петро лежав такий спухлий, що очей не було видно. Ми з сестрою трошки не так.
От раз ми лежимо на печі, а мама десь [почула], …що з Москви приїде якийсь представитель. А поза нашою хатою була полева дорога … до району. І так, може в 4 години заходить до нас перших у селі мужчина років 40, майже у воєнній формі… Зайшов до хати, привітався з мамою, спитав, як ми живем. А мама повела до печі і показує нас. Ми лежали, не вставали. Він подивився, витягнув з полевої сумки буханку хліба чорного, відрізав половину і дав мамі, каже, покорміть дітей. Мама нам по трішечки дала, а то заховала для тих, що працюють. І сказав до мами: “Візьміть мішки і прийдіть до колгоспної комори”. Поплентався і брат спухлий за мамою і ми з сестрою пішли помаленьку. Він прийшов до голови колгоспу і сказав відкрити комору, а в коморі було повно зерна. А він узяв сам лопату, а нам казав держать мішок. Насипав сам один мішок, потім другий, сам з головою положили на підводу і привезли нам до хати. Ми зараз топили піч, … ставили воду у великому баняку,… по черзі по скілька раз товкачом товкли у ступі це зерно. Боже, які ми були раді, що наїлися.
А потім уже картопля вродила, огірки і ми так вижили. Хоч і після того було важко, бо на трудодень давали по 100 гр., а коли і по 200 гр. Я знаю, що за рік получила 2-3 мішки зерна. Хліб ніколи не пекли з самої муки, а все терли буряк кормовий або картон.
… Тепер не осталось нікого з нашої сім’ї, одна я. Всіх позабирав Чорнобиль. Брат старший Василь помер – рак желудка, сестра Олександра – рак желудка, брат Петро – рак печені, сестра Пелагея – рак печені, сестра Феня – рак желудочної желези, дочка моя – у 1956 р.,8 років – рак мозку…
… Коли чуєш в чергах, на базарі нарікання людей на голод, мені не віриться. Голоду нема, коли ми купуєм і їмо білий хліб. Це не голод. Я колись у 33-м році не раз пасла корову і все дивилась на небо, так Бога просила, щоб Бог кинув цілий великий баняк картоплі товченої з молоком. Як хотілось їсти. Хочу сказать, нічого нема так страшно, як хочеться їсти.”[13]

Третьякова Лідія Григорівна, 1922 р.н., уродженка с. Ряска Машівського (колишнього Нефорощанського) району Полтавської області, мешканка м. Дрогобича Львівської області:
“… В той час мені було 10 років, але події 1932-1933 років навічно вкарбувалися як самі страшні, що могло статися з людством. В 1932 році був дуже добрий і великий урожай. Батько мій Бойко Григорій Васильович (уже покійний) і старша моя сестра Настя (старша від мене на 8 років) працювали в колгоспі і одержали на трудоднем багато всякого зерна: пшениці, жита, ячменю, кукурудзи, насіння соняшнику.
Сім’я наша складалася з 5 осіб. До колективізації мали 3 гектари землі, корову і недобудовану хату… Коли почалась колективізація у 1930 р. корову з телям забрали в колгосп, землю забрали ще у1929 році, а для нас залишився лише огород біля хати. В грудні м-ці 1932 р. дали батькові план здачі хліба. Батько віддав все яке було зерно і не вистачило … виконати той план 16 кг (пуд). Тоді за недовиконання плану батька посадили в тюрму в Нефорошці (районі), а нас 4 особи сім’ї вигнали з хати у січні м-ці 1933 року. З батьком разом посадили його брата Бойка Якова Васильовича, а дядину і троє малих дітей (11-8-2 роки) вигнали теж з хати. …Хати наші позамикали на великі замки, погреби, де була картопля, буряки та різне квасиво, закрили на замок і не дали … нічого для їди. Годували нас сусіди, які приютили дві страдаючі сім’ї. Три місяці держали батька і дядька в тюрмі за те, що недодали плану хліба, а потім все-таки звільнили з тюрми і повернули нам наші хати. Це вже починалася весна 1933 року, почали дерева розпускати листя і став рости різний бур’ян і ми рвали листя з вишень, берестка сушили, товкли на “борошно”. Та ще товкли качани з кукурудзи і змішували це “борошно” з качанів та листя і мама пекла так звані малаї і тим ми жили. А коли вже жито почало наливати зерно, то ходили рвати колоски і їли молоде зелене зерно, але ж то було дуже небезпечно, бо ж поле колгоспне.
Люди в селі дуже багато вмирали, вимирали цілі сім’ї, цілими вулицями. Село наше було дуже велике і багато людей знати в моєму тодішньому віці було неможливо. Безумовно, в мене були подружки, діти сусідів, тепер я вже і не пам’ятаю, як вони звалися, але дуже запам’ятався такий факт: подружка і два її брата були дуже опухші від голоду, батьки їх померли, а вони лишилися троє і без ніякої їди. І ось одного дня я пішла до них додому і побачила, що двоє з них уже померли – подружка і братик, а другий брат лежав уже, не підводячись. Вулицею їхали два чоловіки возом, які забирали трупи по хатах. Забрали ці два трупи, кинули на повозку, яка була вже повністю загружена трупами і повезли на кладовище, а я за возом пішла проводити свою подружку і її брата. Коли приїхали на кладовище, то там я побачила дуже велику і широку викопану яму, в яку ці чоловіки кидали трупи. Коли я глянула в ту яму, то побачила дуже страшне видовище. Тупи були в сидячому, лежачому, боком, лицем вниз, головою вниз положенні. А саме страшне було для мене те, що один з чоловіків взяв сповите немовля, яке було ще живе і кинув у ту яму. Воно закричало, я злякалася і побігла геть з кладовища. Ця сцена не сходить з моєї пам’яті по-сьогодні.
Ще була в мене подруга по школі, вона була дуже опухша від голоду, мама її померла на тиждень раніше від неї. Ще у нас у сусідстві жив Пелах (ім’я і по батькові не пам’ятаю), була у них велика сім’я – 7 дітей і двоє внучат маленьких. І від цієї сім’ї лишилося тільки троє дітей, а то всі померли від голоду…
Та хіба ж можна про все описати, коли в селі померло більше 2/3 населення села. Хати були пусті від вимерших сімей, цілі вулиці були безлюдні. Страшно було ходити по селу, бо ловили і дітей і дорослих, різали на споживання м’яса.
Після того, як уже достиг урожай у 1933 році, люди, які лишились живими, ходили різати колоски, а також збирали на скошеному полі. То були такі об’їждчики, що на коні об’їжджали поля, ловили людей і дуже їх катували, щоб не збирали колоски, бо це ж поле радянське.
… Тоді я не розуміла, що робилося, а дорослі може і розуміли, що цей голод зроблений штучно, але ж боялися словом оступитися, бо зразу ж під’їде “чорний ворон” і буде кінець, а у кожного ж була сім’я, яку треба було спасати і захищати…”[14]

Кушнір Катерина Никифорівна, 1921 р.н., уродженка с. Веприк Фастівського району Київської області, мешканка м. Львова:
“… Мені у 1933 році було 12 років, так що усе пам’ятаю. Наше село гарне, велике, близько ліс, кругом земля-чорнозем. До 1933 року було 1000 дворів, школа-десятирічка. Але не прийшлось мені там довго жить. У січні 1933 помер мій батько. [Його] було засуджено, що не йшов у колгосп. … Відіслали у Білу Церкву, …він простудився там і помер.
… То страшно споминать. Були такі сім’ї, що з 5-6 чоловік оставались або жінка або чоловік і 3-4 дітей помирали…. Сім’я Журак Іван: жінка осталась жива, а чоловік і діти померли. Сім’я Коротич Остап: чоловік остався, а діти і жінка померли. Коротич Оверко: дочка, 18 років осталась, а батьки померли. Костецький Сидор: батьки і дівчина, 13 років, остались, а четверо дітей померли. Погребняк Микола: батьки і 5 дітей померли, а осталась одна дівчинка, 12 років. Це те, що поблизу нас, а що далі від нас, то і не перечислить.
Тепер ще одне, саме найстрашніше… Коло нас дуже близько жила сім’я Коротича Кузьми. У їх було багато дітей – щось 7-8. Самім старшім було 17 і 15 років. Батько помер і всі менші діти померли, остались дві старші і мати. До них приєднались 2 хлопці таких років з нашого села і вони зарізали свою матір на м’ясо і зарізали дівчинку, 7 років, сестру тої, що осталась одна Коротича Оверка і ще якихось пару чоловік… Ганя Оверкова … коли вернулась з базару з Фастова і сестрички не було, вона пішла до тих Кузьмових дівчат… дивиться, а її сестрички платтячко висить на гвоздику, вона обомліла, а ця, що 15 років каже: “Ганічко, сестричку твою, Олю, ми зарізали.” Ганя побігла до сільради, там когось привела… Винесли на двір діжку, в котрій тісто місили на хліб і в тій діжці посолене м’ясо тої Олі Оверкової, 7-и річної. Голова сільради тупнув ногою на тих, що зарізали: “Викладай куски зарізаної людини у відро, неси до сільради і так щоб усі люди бачили…” В сільраді вони признались, що матір спочатку зарізали, потім ще когось заманули. … Їх завезли у Фастів. Пока везли, то били. … Одного хлопця не довезли до Фастова, він помер від того, що били. А другий у тюрмі помер. А дівчат – у Київ у якусь колонію, де неповнолітні. От то, що я пам’ятаю до кінця своїх днів. Потім там заселилась чужа сім’я і у погребі найшли щось 4 чи 5 людських черепів.
От все, що я могла написать про 1933 рік, самий страшний за мій вік. Не бачила ні дитинства, ні юності і старість не дуже весела…”[15]

Панченко Поліна Леонтіївна, 1927 р.н., уродженка с. Филинці Любарського району Житомирської області, мешканка м. Львова:
“… В 1933 году началась коллективизация, всё у всех забрали и согнали в колхоз. Кормить животных не было чем, всё посдыхало. Люди остались без ничего. Накладали налоги, приходили домой, забирали вещи, так как денег не было выплатить налоги. Мы уже были голодны. Отец, Куцак Леонтий Андреевич, 1896 г.р., что бы не дать в колхоз лошадей, уехал в г. Славуту Хмельницкой обл. на лесозаготовки. Мать загнали в колхоз. Урожай колхоза и у людей забирали, всё ссыпали на колхозный двор, не закрыли, прошёл дождь [и] всё сгнило. На трудодни ничего не давали.
Мы ели лебеду, крапиву, ходили по полям, собирали тайком колоски,… ели хрен с буряком, все сырое, перетёртое. Были пухлые, мать едва передвигалась.
В селе был людоед, варил холодец, продавал. Вытаскивали покойников, ели.
Мой отец узнал, что мы голодуем, решил приехать за нами. Только он появился в селе с конями, моментально явился, как их называли, “комсомол”. Отец только успел поставить коней в конюшню, “комсомол” прямо туда и стали тянуть кони в колхоз. Мама была беременна 6-м ребенком,… закрыла руками дверь конюшни, но “комсомол” ударил маму ногами в живот, мама упала и облилась кровью. А коней забрали и таким образом загнали отца в колхоз, где с голоду он и умер.
Мы, дети, насобирали колосков. Были у нас жорна, мололи муку в коморе ночью, что бы никто не видел. Но снова пришел “комсомол” за налогом, а платить было нечем. Искали по всем углам, нашли жорна, побили камни, забрали с хаты все, остался один цыбер с водой и то вылили воду и забрали. Оставили нас всех с одной подушкой, которая у меня есть и сейчас.
… Остались дома после смерти отца и брата еще два брата, которые смотрели за матерью. Мать пухлая, вода булькала под кожей, уснула летаргическим сном. Привезли гроб её хоронить. Когда её хотели выносить, она проснулась. Хоронили без гробов. Ей же дали гроб. После этого она ходить не могла. Привозили работу на дом – починять мешки.
И эта беда была у нас до 1935 г. Голодные, холодные, разутые, раздетые.
… Хату забрали в 1935 г. и не отдали до сих пор. Так не осталось ничего у нас.”[16]

Супрун Михайло Макарович, 1923 р.н., уродженець м. Ворожба Сумської області, мешканець м. Соснівка Львівської області:
“Народився я в 1923 р. у м. Ворожбі на Сумщині. Пригадую, десь, можливо у моєму 6-річному віці спокійний селянський ритм життя моїх батьків був нарушений якимись клопотами. Між батьками почались розмови про якісь СОЗи (спільний обробіток землі), майбутні колгоспи. На нас стали накладати непомірні хлібопоставки. Десь на початку тридцятих років сім’я стала жити впроголодь. А вже в 32-му батька нашого засудили за невиконання хлібоздачі, т.зв. саботаж хлібоздачі. Але який то був саботаж, коли виконавці (люди, які були уповноважені по хлібоздачі, між іншим, за винятком своїх уповноважених, всі вони розмовляли і звертались до нас – для мене дитини – незрозумілою мовою, згодом я зрозумів, що то була російська мова) вичистили у нас абсолютно все.
Кульмінація голоду припала на зиму 1932-33 рр. і весну 33-го. Особисто наша сім’я постраждала від голоду частково. З голоду померла тільки наша мати, а сестра в 35-му – внаслідок перенесеного голоду. Сім’я була приречена на повне вимирання, але спасло нас, трійко дітей, те, що ми поїхали до батька в Харків, де він відбував покарання. А це була не в’язниця, а звичайні бараки на Журавльовці, а ув’язнені працювали на різних промислових підприємствах. Батько приносив з їдальні об’їдки і т.ч. спас нас від голодної смерті.
На вулиці, де ми мешкали, багато сімей вимерли повністю, наприклад багатодітна сім’я Пальчиків. В будинках вимерлих сімей з’являлись зовсім інші люди. Звідки вони наїхали, Бог їх знає.
… Хотілось би нагадати і таку деталь. Один з виконавців (по-вуличному – Кочерга, прізвища не пригадую, ніби Мовчан) у 41-му був призваний на перепідготовку. У перші ж дні війни здався у полон німцям. У тому ж році ( а таких німці відпускали додому) приплівся до своєї домівки, та ще потім хвалився, що по німцях жодного пострілу не зробив. Отакі вони були виконавці. Якби це зробили ми, що постраждали від голодомору, нам би і Бог простив за зраду. Так ні ж, один з нашої сім’ї пройшов від Сталінграда до Берліна, а другий … до Будапешта…
Зима 32-33 рр. виявилась надзвичайно люта. А можливо, то тільки нам так казалось, бо наша мати з трьома малими дітьми закрилась у холодній хаті. Пропалювали зрідка і тільки тоді, коли потрібно було щось зварити. З їстівного вже нічого не лишилось. З’їли навіть гречану і просяну полову (чого виконавці не додумались вичистити). А під дверима без кінця вив голодний пес. Та раптом пес десь зник… А потім чуємо, що пес дряпається у дворі і ніби так радісно скавчить. Хтось вийшов подивитись. І, о чудо! Під дверима лежав досить великий кусень м’яса, а пес ніби намагався сказати: “Це я для вас приніс.” Пес від конокрадів відікрав той кусень конини. Декілька днів у нашій хаті завдяки псові було справжнє свято. Пес на протязі зими зробив нам два таких подарунки, що, можливо, і спасло нас від неминучої голодної смерті.
Заходимо ми до хати, о Боже ж ти наш! Матуся наша лежить в домовині, а над домовиною гіркими сльозами умивається наш найменший, Іванко. Нині ранком, варячи в грубці для нього якусь баланду, вона ніби заснула, та й не проснулась. Заснула навіки… Доки готувались до похорону я вийшов у садочок і приліг трохи відпочити: з дороги ж бо добряче стомився. Аж гульк, на сусідньому подвір’ї я вгледів якусь примару. А то звідкілясь виринув сусідський хлопець Давид з сім’ї Пальчиків. Ще минулого року це був хлопець-силач років чотирнадцяти. І ось та примара стала поступово наближатись до мене. Я бачу якісь страшні звірячі очі, скоцюрблені пальці рук, а на губах брудна піна. Я ледве встиг, мало що не вирвався з тих пазурів і зумів втекти. Давид упав на те місце, де я щойно лежав, став рвати траву і її їсти. А потім підвівся, якось глухо застогнав, ніби заревів та й пішов у Ярки і більше вже його ніхто ніколи не бачив. Він був останній в сусідській багатодітній сім’ї.
… Перед відходом у Суми я трохи пройшовся своєю вуличкою. Але тільки трохи. Я не зустрів людей, не побачив псів ні котів. Була то якась чорна пустка у величезному бур’яні.
… Не пригадую, як умудрилась сестра придбати квитки до Харкова, але ми якось таки поїхали. Бо ж була в той час заборона доїзду з сільської місцевості до великих міст, особливо до Харкова.
… Хто чим займався з нас у Харкові не пригадую. Але добре пригадую, щоденно ми вистоювали довжелезні черги за хлібом. У деяких магазинах торгували комісійним хлібом. Стою ото бувало в черзі за тим хлібом, а інваліди хліб без черги беруть. А я сам до себе кажу: “Як виросту, і я буду інвалідом”. Як в око вліпив – я став інвалідом війни.”[17]

Кревсун Іван Юхимович, 1926 р.н., уродженець с. Саї Линоводолинського району Сумської області, мешканець м. Львова:
“… Я запам’ятав 1929 рік, як до нас приїхало три кацапа – так у нас називали росіян. Один із них поселився у батьковій землянці з своєю сім’єю, в якій раніше жила наша родина до побудови хати [у] 1926 р. Як тепер вияснилось … три кацапа були прислані для розкулачки нас хуторян – так звані 125-тисячники.
… Мені запам’ятався ще 1930 р., коли мого батька із вітряної мельниці заарештували… Батька заарештували за так зване СВУ і його двох братів теж заарештували. Мого батька звали Юхим Григорович, 1886 р. народження, а дядьків звали Йосип Григорович, 1889 р. народження і Іван Григорович, 1900 р. народження. Батько відсидів в м. Сумах 6 місяців і відпустили, а дядькам моїм присудили по 10 років позбавлення волі і заслали в Магаданську область. Це мені дуже добре запам’яталось, як вернувся мій батько після арешту і тоді почалось “веселе” моє дитинство. В 1931 році у батька відібрали землю і в 1932 році ми вже не могли засівати своє поле хлібом. Залишилась тільки земля, яка була біля хати.
Що мені дуже запам’яталось, що всі поля 1932 року були не засіяні, росли будяки і полинь. Я ті будяки зрубував, стебло обчищав і їв, і то дуже смачне мені було, вони солодкі.
Наступила осінь 1932 року. Пам’ятаю, приходили до нас люди наші з одним із тих кацапів агітувати до колгоспу. Одного було прізвище Нефедов, Шафоростов і Масехін. Вони батькові говорили, що [як] в колгоспі будеш – не будемо куркулити. Але батько був категоричен і до колгоспу не записався. А мама казала, що я на ледарів робити не буду.
… В 1932 році як поспіла огородина, то ці активісти прийшли і з корня продали все, що росло на городі і ще требовали, щоб здавав зерно державі, якого не було засіяно в 1931 році. Осінню 1932 року дозволили засівати землю хлібним зерном. І після посівної 1932 р. у нас відібрали кобилу, забрали свині, гуси.
Одного разу, пам’ятаю, прийшли, требували, зерно щоб батько здавав, але його не було, то вони одягли батька в кожуха, наділи шапку і валянки і посадили на піч – кажуть, щоб зігрівся, тоді здаш хліб державі. Потім, як батько спотів, то вони його стащили і начали витирати стіни батьком. Все лице було в крейді, бо у нас хати мазали крейдою. Ми стали кричати і нас вигнали з хати, щоб ми їм не мішали знущатись над батьком. Так закінчився 1932.
… Настала весна 1933 р. Всі запаси вичерпались і всі овочі кінчилися, зістався один сахарний буряк і ще в бочках були солені огірки. А ще в батька були серебряні гроші – рублі і полтинники (50 копійок). А в других сусідів і родичів і того не було. Наша сім’я пережила весну 1933 р. Але дід з бабою померли з голоду, старший брат батьків Семен Григорович, далекий родич батьків Кревсун Сидір – майже вся сім’я вимерла. Нашого сусіда Крамаренка Петра помер зять Товстий Григорій Алехтонович. Вимерли діти Крамаренка Петра Пантелеймоновича, а сам Петро Пантелеймонович і його жінка були опухші від голоду. Наша сім’я пухлими не були. Я з батьком їздили в місто Лебедин, за серебряні монетки купували хліб. …Золоті і серебряні гроші ходили 1922-1928 рр., а щоб їх відібрати у людей були відкриті торгсіни-магазини з печеним хлібом. Хліб продавався тільки за золото і серебро.
Мій батько ще до того був великим спеціалістом по пошиву взуття. Він … міг вичинити [шкіру] і пошити чоботи, черевики. Міг пошити сорочку, штани і цим наша сім’я була врятована від голодної смерті…
… На мого батька затаїла таку злобу місцева радянська влада, що ніхто не помер з голоду і не вступив до колгоспу, що все ж таки в 1936 році найшли спосіб, щоб розправитись з батьком…
В колгоспі всі працювали за трудодень, а на його видавали 200-150 грам зерна. Грошей зовсім не давали. Картоплі теж не давали. Казали колгоспні царі, що у вас є усадьба, самі вирощуйте. Я лічно з 1933 року не наїдався хліба аж до 1952 року. В мене одні були думки в голові, коли я наїмся білого хліба, цукерок, печива, м’яса.”[18]

Кам’янець Володимир Микитович, 1966 р.н., уродженець Черкаської області, мешканець м. Львова. Із спогадів батьків Кам’янця Микити Яковича, 1921 р.н. та Кам’янець (Сивокінь) Марії Дементіївни, 1926 р.н., уродженців і мешканців Черкаської області:
“… Мій дід шалено противився колгоспові і ні за що на світі не хотів до нього вступати, як і більшість добрих господарів у селі, що і стало причиною того, що сім’я була приречена на голод.
Після того, як усе було забрано аж до останніх буряків і гнилої картоплі, мій дід вирішив податися до Росії, де можна було прохарчуватися, залишивши дітей і дружину. Тато розповідає, що місяцями у хаті не було нічого, крім води і солі. …Те, що активісти із щупами ходили, шукаючи захованого зерна, що люди десятками і сотнями умирали просто неба, що відбирали останні лушпайки картоплі і т.ін., є чистою правдою! Переповідати одне й те ж ще раз, мені здається, немає потреби. Але оповідь про один випадок вразила мене особливо. Коли активісти у черговий раз прийшли до хати шукати зерна і не знайшли нічого, крім горщика з пісним борщем у печі, то вони самі з’їли той борщ, не зважаючи на благання матері і плач голодних дітей.
Мій дід, пробравшись якимось дивом до Москви (адже на кордонах України з Росією були війська, які не пропускали голодуючих з України), зумів влаштуватися їздовим на фабрику-кухню. Його завданням було розвозити продукти по їдальнях. Харчів у Москві було доволі. Той факт, що коней, на яких їздив мій дід, годували сухарями, говорить сам за себе. Мій дід почав відбирати найкращі сухарі із “раціону коней” і старався переслати їх на Україну, сім’ї. Якимось дивом деякі посилки все ж таки потрапляли до голодних дітей.
Коли прийшла весна, діти почали харчуватись молодою травою, бруньками. Найраніше на городі починає зеленіти салат (на Галичині цю рослину називають салата) і мій тато тижнями харчувався тільки ним. І тепер, коли навесні він бачить цей салат, обличчя його скривлюється – жахливі спогади. До сьогоднішнього дня вживати в їжу цю рослину він не може.
За ті роки людей повмирало дуже багато. Ніхто зараз не може підрахувати, скільки було жертв голодомору навіть в одному селі, адже кількість померлих ретельно приховувалась. Тато говорить, що до колективізації у Макіївці проживало близько п’яти-шести тисяч чоловік і приблизно половина померла у “голодовку”. Померлих збирали на підводи спеціально призначені для того люди, які за кожного вивезеного діставали якусь кількість хліба, і звозили їх до однієї загальної великої ями. Про один випадок, який розповідав мені тато, хочеться і мені розповісти.
Один із тих людей (ані імені, ані прізвища він, на жаль, не пам’ятає) підібрав і відвіз до ями ще напівживу дівчину, яка благала його не кидати до ями. “Я ж іще жива, я виживу”, – казала. А він їй на те: “Все одно помреш, а мені за тебе ще хліба треба получити”. Але вона все ж таки вижила, вибравшись із ями з-під мертвих тіл. Харчувалася у лісі бруньками і різноманітними корінцями. Свого ката-вбивцю пам’ятала, але боялася прилюдно говорити про це, як і усі, хто пережив ті страхіття. … Але одного разу, уже через рік-два відбулася знову їхня зустріч. Кожне село на Наддніпрянщині у ті часи мало невеличкий базар. Та дівчина, яка уже стала на той час жінкою, продавала на базарі чи то сметану, чи то молоко. У групі чоловіків недалеко від неї стояв і цей мужчина, який, звичайно, уже й забув про свою жертву, яка втекла від смерті, і почав насміхатися над нею і її нехитрим товаром. Не витримавши глузування і пригадавши тяжку, жахливу образу, вона розбила йому на голові глечик з молоком, плачучи і пригадуючи: “А пам’ятаєш, як ти мене гад (лайка, поширена на Черкащині), ще живу у яму скидав?” А люди підхопили: “Бий його, бий його, гада!” Після того мусив він покинути село…”[19]

Ганцев Макар Савельович, 1917 р.н., уродженець с. Тарасівки Велико-Писарівського району Сумської області, мешканець м. Червонограда Львівської області:
“… 1932 рік був урожайним, хліб був у кожного селянина. Та раптом прийшло лихо, якого історія не бачила. Сталін дає наказ “изъять у крестьян излишки хлеба”. З заводів і фабрик на села було послано 25000 комуністів – уповноважених по “викачці” зерна.
Кожного дня по селу із хати в хату ходила бригада з залізними загостреними палками і, не дивлячись на дітей і стариків, забирали все зерно під метлу. Діти голосили, звертаючись до грабіжників: “Дядечку, ми ж без хліба будемо вмирати!” У відповідь чули: “Помрете з голоду – на тому світі будете в раю”.
Люди бачать таке діло – почали ховати зерно хто куди: закопували в землю, робили подвійний потолок на горищі, засипали зерном димохідний хід лежанки, але бригада скрізь знаходила і забирала до зернятка, навіть в печах в горщиках і в колодязях на дні.
Настав 1933 р. За зиму люди поїли все живе, що знаходилось в господарстві, навіть собак і котів, а хто не встиг цього зробити, у того воровали.
З наступом весни голодні люди стали їсти все, що зуби візьмуть: в лісі збирали жолуді, сушили конюшину, кропиву – все це товкли в ступах, товкли кукурудзяні качани, просяну шелеху, липову кору, просівали на решеті і з цієї “муки” пекли оладки. Але такий хліб людей не спасав. Хто багато пив солоної води, ті пухли, інші висихали, перетворювались в живих мумій. По селу почала ходити смерть. Вимирали цілими родинами. Вулиці позаростали бур’янами, скрізь валялись трупи, ховати було нікому. Село перетворилось на кладовище. І що характерно для голодної людини. Людина, змучена довгим голодом, утрачає жалість, сором, повагу і страх, перетворюється в дикого злого хижака. Він кожної хвилини хоче їсти, Їсть все, що попадеться: гниле, червиве, вонюче, грязне і все здається смачним. Їли трупи умерлих людей, крали чужих дітей, а деякі жінки різали своїх напівживих синів і дочок.
Наприклад, наша сусідка Капирина Катерина зарізала двох синів Грицька і Михайла, які ще дихали, і з’їла, третього, маленького – ще не вмів ходити – на дворі прив’язала до кілочка, поставила йому миску солоної води і померла біля нього. Дитина щипала травку, тягла до рота, ссало порожні, холодні груди мертвої матері, ночувало на голій землі, а потім його хтось украв.
Багато матерів відводили своїх дітей на залізнодорожну станцію, там їх залишали, а самі повертались додому вмирати. Дітей підбирала міліція і відправляла їх в будинок безпризорних.
В нашій сім’ї помер брат, його жінка і троє дітей та сестра з дитиною. Залишились я, ще одна сестра – Сіма і старший брат Марко. Батька і матері у нас не було, вони померли від голоду. Сестра поїхала в радгосп “Першотравневий” біля Харкова. Там вона влаштувалась на роботу, а чоловіків і пацанів на роботу не приймали.
Ми з братом почали розкривати клуню. Вона була покрита соломою. Молотили палками солому, за день збирали жменьку жита, мололи на саморобному млинку, підмішували з сухої трави муку і пекли оладки. Коли всю солому змолотили – перейшли на інший корм. Біля нас був старий кар’єр. Там брали глину на вироблення цегли. При одноосібному житті люди викидали туди здохлих корів й свиней і не закопували їх. Собаки м’ясо поїдали, а кістки залишалися. Ми з братом збирали ці кістки, розбивали сокирою на дрібні частини, кидали їх в казанець, добавляли туди лободи і варили юшку. Але це нас не спасало. Брат почав пухнути, а я – бачу таке діло – пішов в ліс, взяв з собою котелок, ніж, сокиру, сіль, сірники і рядно. В лісі поблизу річки Ворсклиця побудував собі курінь. Там жив, дістаючи собі їжу: знаходив гнізда, забирав пташенят, ловив їжаків, їв мурашині яйця, а в ріці збирав молюсків. Одного разу викурив димом барсука. Варив, смажив, їв сирим і дотягнув до нового врожаю. У нас на городі було посіяне жито, воно і спасло мене від дальнішої муки. Коли я повернувся додому, брат був ще живий, але його не можна було пізнати. Він був пухлий, ноги були, як у слона, а живіт – як бочка. Жито спасло і його від смерті.
В голодомор-33 р. загинуло 8000000 людських душ і були знищені всі домашні тварини. Це значить, що кожний комуніст, який забирав у селян хліб убив голодною смертю 320 чоловік. Хто не переживав такого голоду може не повірити, що в 33 р. їли людей, але це дійсно таке було. Без хліба не можна жити. Хліб всьому голова. В деяких померлих на руках залишались золоті годинники, а на пальцях – обручки. Тож, коли немає хліба – золото нічого не варте. Хліб дорожче всього на землі. Кусень хліба – це найважливіший винахід людського розуму. Хліб – це багатство, це здоров’я, це життя, це нелегка праця того, хто його вирощує і великий гріх тому, хто викидає зацвілий хліб на сміття. 47 років пройшло спокійного життя і дай Бог, щоб наш народ ніколи більше не побачив жахливої війни і голода, але хай не забуває про насущність і ціну хліба – джерела життя на землі.”[20]

Денисенко Софія Никифорівна, 1925 р.н., уродженка хутора Ковердина Балка Шишацького району Полтавської області, мешканка м. Львова. З автобіографічного нарису “Три ночі”:
“… У всіх на устах було тоді зловісне слово “золото”. Все життя у мене холоне в грудях від звуків цього слова. То пізніше, під час голоду у 33-му з’явилися “Торгсины”, магазини, де можна було за дорогоцінний метал, якщо він у когось ще зберігся, одержати торбинку борошна чи ще щось їстівне.
Мені запам’яталася розкрита назва цієї абревіатури, очевидно, я почула її від старших, які пошепки передавали один одному:

“Товарищи! Опомнитесь! Россия Гибнет! Сталин Истребляет Народ!..”
“…Пройшло вже після того чотири чи п’ять років. Мама, одружилася вдруге з чоловіком “з нашого краю”, який у 30-му році був заарештований як куркуль і висланий на три роки в табори Архангельська А коли відбув заслання, повернувся додому, то нікого не знайшов живими, довідався, що жінку і четверо дітей вигнали з хати, і вони тинялися голодні і холодні, попухли з голоду і як розповідали йому потім люди, чи мати вирізала у найстаршої дочки печінку, чи дочка у матері – та й повмирали голодною смертю. А як вигонили з хати, то у на меншої дівчинки в ботиночку, між устілочкою і підошовкою, мати примостила золоту монетку і дитина все трималася за ту підошовку. Виконавці, комсомольці-активісти запримітили це розбули дитину і вигнали босеньку прямо на сніг – щоб знала як ховатися від невсипущого, пильного ока вірних учнів комуністів.”[21]

Водяник Олександра Іванівна, 1904 р.н., уродженка хутора Говтва Шишацького району Полтавської області, мешканка м. Львова (записала Денисенко С. Н.):
“… Мій дід, батько мого батька, Дмитро Водяник з під Баранівки ззамолоду чумакував. Ще до мого народження під коморою у батька лежало велике чумацьке ярмо та потерта шкіряна попона для воза. Дід був видатною людиною, знав коли посіяти, коли зібрати, як спродати. З ним водили дружбу пани та євреї-комерсанти, а серед своїх селян до його слова прислухалися всі. Довгий час був у Баранівці старостою.
Він мав сім синів, покупив усім наділи по 50 десятин, від Зінькова до Миргорода. Водяники розбудовувалися, насадили садків, загатили греблі, розкопали ставки, почали хазяйнувати. Мій батько побудував хату на чотири кімнати, три комори, великий амбар для хліба, клуню, стайні для скотини, сажі та загони для свиней, кошари для овець, курники для птиці. Насадив садка, одних горіхів посадив тридцять шість штук своїми руками. Нас було восьмеро. Шість братів: Грицько, Ілько, Василь, Павло, Петро, Іван та дві сестри – я і Оксана.
Діти нарівні з дорослими працювали в господарстві. Батько докупив ще 50 десятин і до сімнадцятого року вже мав 100 десятин землі. Вчив дітей жити чесно, своїм трудом…
… Дуже тяжко всі трудилися. Від зорі до зорі. Але працювати любили і уміли. Найманих робітників не було. Хіба як підходили жнива, то їхали в Жоржівку і наймали женців, для них різали щось молоде із скотини…
… Після революції у 17-му році настали тяжкі часи для нашого сімейства…
… Одного разу ускочили такі у двір, всі ми поховалися. Їм назустріч вийшов братик Ілько. Підскочили до нього:

-Ти хто?

-Я хазяйський син, – була відповідь.

-А, хазяйський син, – брудною лайкою відповіли, – нам тебе і треба…
Відчувши недобре, Ілько уже перестрашеним голосом додав:

-Беріть все, відкривайте стайні, комори, залиште тільки життя…
Ілько не докінчив, як гримнув постріл і він, як підкошений, упав під ноги коням.
… Потім страшні часи, початок двадцятих років. То тут, то там когось убивали, когось палили, когось грабували. Водяників та лиха година зачепила одними із перших.
… У 1929 році валом покотилася колективізація, а з нею арешти, арешти, арешти. Заарештували і мого чоловіка та його двох братів Петра і Костю. Їх погнали в Полтаву і вони сиділи десять місяців в тюрмі на вулиці Кобеляцькій.
На той час в селі розділили всіх селян на три частини: куркулі, середняки і бідняки… Але це вже було на тринадцятий рік після революції, коли землю у багатих відібрали, роздали всім по небагато, нам дали 10 десятин. Які ж могли бути багаті і бідні? Хто міг стати багатим, як не той, що хотів і умі працювати на землі?
… “Бугри” – це особлива стаття. Після того, як господаря-батька з сім’єю забирали, під’їжджала підвода з виконавцями, складали якийсь скарб за їхнім дозволом – і в поле, в ліс, на бугор, під відкрите небо. Голодні, холодні – на вірну смерть. То вже потім пішли ешелони на Урал, Сибір, Караганду. Вивезли на бугри мого батька з матір’ю, сім’ю Грицька і Василя. Василя ще раніше заарештували і на Кольський півострів на три роки заслали.
Взяли Грицька в листопаді 1929 року, а 5-го лютого розстріляли. З Кобеляцької тюрми у Полтаві ще якось виходили, а хто попадав на Пушкінську [вулицю] – живцем не виходили.
… Вже тоді підходив голод. Вже починався тридцять другий рік.
Мене також вивезли на бугри. Але я втекла, пішла на Полтаву, дочекалася чоловіка з тюрми і ми почали жити в Полтаві, допомагати усім родичам.
Це було страшне життя. Родичів багато і всі гнані і голодні…. На буграх почали вмирати з голоду. Ми забрали мою матір. Купили на базарі борошна, воно виявилось отруєним. Мама просівала його, надихалася пилу і скоропостижно померла.
Приходив у город батько, я давала, що могла, кожного разу давала висівки, Мій чоловік влаштувався на роботу на конюшню при залізничній станції Полтава-Київська і носив додому висівки в кишені, в пазусі. Батько аж трусився за тими висівками.
І це ми, вільні господарі на своїй землі, які вміли і могли її обробляти, їли кусок хліба, зароблений чесним трудом і другим давали – стали тепер злодіями і жебраками.
Але недовго ходив батько. Весною 33-го прийшов останній раз, я дала йому поїсти, насипала тих висівок, він пішов, а через декілька днів почули, що його вбили десь по дорозі за ті висівки.
А якою страшною смертю помирали Грицькові дітки, Господи. Хлопчик Павлик поковиляв пухлими ніжками до якогось картоплиння, став вигрібати картопельку, та так і похилився. А Масюня, нещасна дитина, пішло теж на колгоспне поле, так її там перестріли такі ж голодні, та так збили, що воно бідненьке вже і не піднялося.
На буграх вимерли всі дев’ять чоловік.
А в Полтаві що творилося! Вирував голод! По всіх усюдах, а особливо на станціях, по базарах, біля магазинів сиділи, лежали, валялися десятки обірваних, нечесаних і немитих, чорних, пухлих або одна шкіра та кістки, з затравленим голодним поглядом людей, чоловіків, жінок, дітей різного віку. Одні просили милостиню, другі

пропонували ніби щось на продаж, а інші, вже знесилені, і таких було найбільше, лежали просто на землі, байдужі до всього навколишнього, вже не сприймали нічого, готові до смерті.
А скільки тих трупів лежало під будинками, по вулицях ранками, тільки переступай через ці трупи.
Часто пропадали люди, особливо діти. Їх заманювали якісь невідомі то якимись цукерками, то ласкавими словами – дитина зникала, зате дуже був поширений торг котлетами, смаженими печінками чи якимось лівером. Серед голодного люду неважко було знайти покупців.
Ми з чоловіком вирішили ще у тридцять другому році купити корову, може не дасть пропасти з голоду. І корова нас врятувала. Хоч як тяжко було її виховувати. Повсюди крали, грабували, убивали. На вулицю страшно вийти, не встигне смеркнути, як закривали віконниці, засували усі засуви. Щоб стерегти корову, з кімнати від двору чергували всю ніч. Корів виводили, одягнувши на них валянки і вона зникала, ніби там ніколи не стояла. Ми почали забирати корову на ніч у коридор, називали галерею. Хоч і зайва робота з прибиранням, та надійніше, може ж таки в галерею не наважаться лізти, і сокира лежить поруч.
… Вижити допоміг ще і браслет. Якось я купила великий, золотий з зеленим каменем браслет. Під весну, коли вже не було чого зварити, віднесла я той браслет у торгсин – такі були магазини, де за дорогоцінний метал давали борошна чи крупи якої – і він допоміг урятуватися.
У народі на ці магазини казали: “Торгсин – Товарини! Россия гибнет! Сталин истребляет народ!”
… Била нас революція, била колективізація, а вже тридцять третій зрізав на корню. Три кущі нашої родини, які належали колись до одного гнізда, були вирвані з корінням. Було тридцять шість чоловік – залишилося п’ятеро. Їм судилося вижити.
… А коли надходили гучні святкування великого радянського свята – день жовтневої революції – це був завжди найсумніший день у нашій хаті, бо від цього дня починається страшний відрахунок жорстокого, невиправданого знущання…”[22]

1] ДАЛО, ф.110, оп.3, спр.1570, арк.20
[2] Виділено авторам-упорядниками.
[3] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.19-19 зв.
[4] Виділено авторами-упорядниками.
[5] ДАЛО, ф.11, оп.29, спр.6531, арк.16 зв.
[6] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.2-4
[7] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.5-9
[8] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.15-18
[9] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.19-23
[10] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.28-33
[11] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.36-43
[12] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.66-67 (з допису С. Королишина у газеті “Гомін волі” за 19.06.1993 р.), 73-75
[13] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.76-78
[14] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.90-95
[15] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.100-103
[16] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.107-108, 108 зв.
[17] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.129-133
[18] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.137-140
[19] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-а, арк.142-146
[20] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.1-5
[21] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.20-21
[22] ДАЛО, ф.Р-368, оп.1, спр.1816-б, арк.25-43

The post v. Свідчення та спогади очевидців і потерпілих від злочину first appeared on .

30 червня 1941 року було підписано Акт про відновлення Української Держави. Це була велика подія в новітній історії України. На той час Європа була в розпалі Другої світової війни, а українські землі застрягли між молотом сталінізму та молотом нацистської Німеччини. У цей важливий час Організація Українських Націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою намагалася відновити свободу України, втрачену за часів УНР 1918–1921 років.

Значення Акту 30 червня

Ухвалення Акту засвідчило бажання українців розпоряджатися власним життям і стало символом їхнього непохитного прагнення до свободи. Уряд Німеччини не визнав цей Акт і через кілька днів почав переслідувати його ініціаторів, але сам акт був дуже важливим з політичної та ідейної точки зору. Багато українців вважали, що це додало УНС та ОУН(Б) більшої духовної сили. Атк став основою для наступних кроків до національної свободи.

Наслідки та значення в сьогоденні

Акт 30 червня є дуже важливою частиною історії, хоча й не призвів до відновлення української влади. Довгий рух за свободу досяг у той час одного з переломних моментів. Кульмінація рух настала у 1991 році, коли було відновлено державну незалежність України. У світлі сучасних загроз і викликів цей важливий акт є нагадуванням про необхідність єдності та рішучості у захисті суверенітету та територіальної цілісності України.

The post Акт відновлення державної незалежності України 30.06.1941 р. first appeared on .

В історіографії це питання знайшло своє відображення здебільшого на рівні узагальнюючих цифр і фактів. Конкретна статистика стосовно окремих повітів і сіл майже не розроблена. Дана стаття покликана частково заповнити цю прогалину.

Об’єкт нашого дослідження – документи Управління у справах евакуації українського, польського, чеського, словацького населення при Раді Міністрів УРСР.

Вищеназвані документи – першоджерело усіх публікацій щодо депортаційно-переселенських процесів українців у 1944-1946 роках. Десятками років вони зберігалися у відомчому архіві Міністерства праці і соціальної політики України у Києві, а з серпня 1998 року після переміщення до Державного архіву Львівської області інтенсивно використовуються для надання довідок окремим громадянам. Через напівзакритий характер відомчого архіву у Києві та постійне використання документів архівістами у Львові дослідники майже не знайомі із цими джерелами і вони практично не введені до наукового обігу.

Всі документи фонду зосереджені у 19 описах (за числом районних уповноважених плюс 1 опис – алфавітні списки). Адміністративних же повітів, з яких відбувалося примусове переселення, є дещо більше. Так, до 18 описів увійшли дані про депортоване українське населення із Ярославського, Ланцутського, Лежайського, Пшеворського, Жешівського (Ряшівського), Томашівського, Володавського, Грубешівського, Перемишльського, Холмського, Саноцького, Березівського, Кросненського, Ліськівського, Тарнобжеського, Ново-Торгського, Ніського, Білгорайського, Ново-Сончського,Горлиць кого, Любачівського, Замостівського, Радзінського, Красноставського, Любартівського, Ясловського повітів і м. Любліна.

За видами джерел документи поділяються на декілька груп:

1. алфавітні списки голів двору;
2. заяви голів двору про згоду на так зване переселення;
3. посімейні списки;
4. описи майна;
5. поешелонні списки.

Алфавітні списки – це документи вторинного обліку і виконують чисто практичну функцію пошуку конкретної сім’ї у посімейних або поешелонних списках. Алфавітні списки мають такі графи: прізвище, ім’я, по-батькові голови двору, його рік народження; село, з якого відбувалося примусове переселення; кількість членів сім’ї, що виселялися; кількість залишеної землі; сума залишеного майна; область переселення; номери справ та аркушів у поешелонних, посімейних списках та описах майна на голову двору. Порівняно з посімейними та поешелонними алфавітні списки не мають відомостей про усіх членів родини. Вони складені у двох варіантах – за повітами та за алфавітом.

Заяви голів двору несуть відносно невелику інформацію: прізвище, ім’я, по-батькові голови двору; місце проживання; підпис; дата. У багатьох випадках підпис і дата відсутні, що пов’язано, мабуть, із неписьменністю.

Основу документів примусового переселення складають посімейні списки та описи майна. Посімейні списки мають такі графи: номер за порядком; прізвище, ім’я, по-батькові, рік і місце народження усіх членів сім’ї, починаючи з голови двору; стать; родинне відношення до голови двору; область, до якої переселялися; зрідка (наприклад, списки Володавського повіту) – дата переселення.

Посімейні списки дають змогу:

• визначити населені пункти у розрізі повітів, з яких відбувалося переселення;
• встановити загальну кількість примусово переселених сімей і людей з того чи іншого населеного пункту;
• виявити конкретну особу переселенця з його короткими біографічними даними.

Мусимо визнати, що у посімейних, поешелонних списках та описах майна іноді є деякі суперечності при написанні імен Федір чи Теодор, Осип чи Йосип, Стах, Євстахій чи Станіслав та ряду інших. Тобто в одних списках написано одне ім’я, в інших – друге. Те ж саме стосується і років народження окремих громадян.

У посімейних списках непоодинокими фактами є наявність списків жителів одного і того ж села у різних описах. Це пов’язано із хронологічними рамками переселення, коли частина жителів села була виселена у 1945 році, а інші – у 1946 році. Одними займався один районний уповноважений, іншими – другий. Так, із села Млини Ярославського повіту спочатку у 1945 році було примусово переселено разом зі своїм повітом 148 чоловік (47 сімей), а у 1946 році вже разом із Любачівським повітом – 788 чоловік (193 сім’ї). Ці дані містяться у різних описах відповідно №1 та №12[1]. У 1946 році жителі ряду сіл Ярославського повіту Халупки Хотинецькі, Млини, Будзин, Молодич, Корчова, Кочмари у кількості 1570 чоловік (380 сімей) були примусово переселені разом із жителями Любачівського повіту (опис №12)[2].

У 1945 році подібна ситуація була із частиною жителів сіл Дмитровичі, Замихів, Замістя, Городиславичі, Сколошів, Лясківка, Рокитниця, Дубковичі, Чесмеровичі, Дубиця і Заболотці (955 чоловік, 236 сімей), які були примусово переселені не зі своїм Ярославським, а із Перемишльським повітом, що підтверджує опис №5[3].

Про кількісний склад примусово переселених українців, наприклад, із Ярославського повіту свідчить наступна таблиця, складена за підрахунками посімейних списків (описи №№1, 5, 12):

Отже, із 99 населених пунктів Ярославського повіту було примусово переселено 34007 українців ( 8728 сімей )[4].

Разом із Ярославським повітом були примусово переселені українці із Пшеворського (Пшеворськ, Кречовичі, Бібрка, Сеннів, Жук лин, Ніжатиці), Жешівського (Бяла, Залісся, Тарнов), Ланцутського (Карнавка, Гусів, Ожанна, Жухів, Дубно, Гадлі Школярські, Видачів), Лежайського (Лежайськ, Старе Місто, Прихоєць, Сідлянка) повітів. Це складало 4513 чоловік (1143 сім’ї)[5]. До деякої міри це умовне розділення, оскільки адміністративно-територіальний поділ довоєнної Польщі був іншим. Отже, разом із 20 населеними пунктами вищеназваних повітів із Ярославщини у 1944-1946 роках було примусово переселено 38520 чоловік (9871 сім’я).

Як свідчить вищенаведена таблиця, у повіті було 23 населених пункти, з яких примусово переселили 500 і більше українців. Найбільше їх було переселено із: Ніновичів (992 чоловіки, 278 сімей), Ветлина (1118 чоловік, 207 сімей), Теплиці (2091 чоловік, 482 сім’ї), Святого (939 чоловік, 273 сім’ї), Сосниці (2145 чоловік, 644 сім’ї), Ярослава (1066 чоловік, 462 сім’ї)[6].

Найчастіше переселенці скеровувалися до західних областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Волинської.

Із таких населених пунктів як Добковичі, Ярослав, Хожув, Рудка, Дибків, Добра українці були переселені поряд із західними у центральні, східні і південні регіони України. З м. Ярослава, наприклад, українці були вивезені до 11 областей України – Львівської, Тернопільської, Станіславської, Дрогобицької, Волинської, Рівненської, Чернігівської, Полтавської, Херсонської, Одеської, Ворошиловградської.

Цінна інформація міститься в описах майна. Це прізвище, ім’я, по батькові голови двору; населений пункт; кубатура житлових і господарських будівель і їх сума; кількість землі; загальна сума залишеного майна.

У всіх населених пунктах, жителі яких підлягали примусовому переселенню, кількість сімей у посімейних списках і кількість описів майна майже ніколи не збігалась. Те ж саме стосується кількості описів майна і кількості залишених хат. Адже досить часто дві, а то і три сім ї жили під одним дахом.

У багатьох селах, які потрапили у зону інтенсивних військових дій або зазнали нападу польських бойовиків у 1944-1946 роках і родини яких на час переселення залишилися без даху над головою у графі “Будівлі” записано: „спалено під час війни” або „спалено польською бандою”. Якщо переписувачі були порядними людьми або мали відповідні вказівки, то усі спалені приміщення записувалися зі слів переселенців і включалися у загальну вартість залишеного майна. Це мало певне значення для переселенців, оскільки згідно „Інструкції щодо реалізації угоди між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР” від 9 вересня 1944 року після прибуття на нове місце проживання вони мали б отримати нові будівлі і житло на відповідну суму (хоч на практиці це було досить рідко).

Якщо ж радянські переписувачі не мали відповідних вказівок і не надто переймалися проблемами переселенців, то про спалені будівлі нічого не записували і переселені сім’ї після переїзду часто були кинуті напризволяще.

В оцінці майна був значний суб’єктивізм, оскільки одні і ті ж будівлі у різних повітах оцінювалися по-різному. Як правило, сума залишеного майна в описах коливалася від 1 до 20-25 тисяч карбованців за тодішніми цінами. При відсутності житлових і господарських будівель оцінці підлягали лише сад і залишені посіви. Сума тут була вже невеликою – від 100 до 700-800 карбованців. Досить дорого оцінювався ліс, який рахувався за тим чи іншим господарством (за умови порядності і скрупульозності переписувачів).

Земля, скільки б її не рахувалося за господарством, у загальну вартість майна не входила і оцінці не підлягала. У той же час, кожне плодове дерево оцінювалося у 20-30 карбованців. Кількість землі, яка припадала в середньому на одне господарство, коливалася від 0,2-0,3 га до 3-5 га, зрідка – до 10-15 га.

Загальний майновий стан примусово переселених українців Ярославського повіту у розрізі деяких сіл демонструє наступна таблиця: [7]

Цінна інформація міститься у поешелонних списках, графи яких частково повторюють посімейні списки: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження членів сім’ї; область переселення; зрідка – дата переселення. На відміну від посімейних списків, в яких переселенці одного села записувалися разом, у поешелонних списках вони могли бути записані у різних книгах або у різних місцях однієї і тієї ж книги. Це пов’язано з тим, що часто жителі одного і того ж села переселялися у два етапи, у різні роки або змушені були виїжджати до різних областей. У більшості повітів посімейні та по ешелонні списки є тотожними.

За браком місця для наочності як приклад ми взяли Ярославський повіт. Подібна інформація міститься в документах інших повітів даного фонду.

Отже, архівні матеріали управління у справах евакуації українського, польського, чеського та словацького населення при Раді Міністрів УРСР – важливе джерело і основа усіх досліджень про депортаційно-переселенські процеси у 1944-1946 роках з території Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя.

[1] Державний архів Львівської області // ДАЛО. – Ф.Р-3229. – Оп.1.- Спр.26. – Арк.487-494
[2] Там само. – Арк.1-38.- Підраховано автором
[3] Там само. – Оп.5.- Спр.60.- Арк..503-527.-Підраховано автором
[4] Там само. – Оп.1.- Спр.24.- Арк..1-266.
Там само. – Спр.25.- Арк..1-559
Там само. – Спр.26.- Арк..1-544
Там само.-Спр.27.- Арк..1-302
Там само. – Спр.28.- Арк..1-214
Там само. – Оп.12.- Спр.27.- Арк..1-38.- Підраховано автором
[5] Там само. – Оп.1.- Спр.28.- Арк..1-214.- Підраховано автором
[6] Там само. – Спр.24.- Арк.1-46.
Там само. – Спр.25.- Арк..31-102
Там само. – Спр.26.- Арк..107-204,275-312,333-419, 431-434.- Підраховано автором
[7] Там само. – Спр.24.- Арк.1-46.
Там само. – Спр.2.- Арк.. 1-451зв.
Там само. – Спр.3.- Арк.. 1-319
Там само.-Спр.7.- Арк.. 1-20, 195-227, 244-264, 270-368
Там само. – Спр.8.- Арк.. 1-7,46-60
Там само. – Спр.12.-Арк. 49-251
Там само. – Спр.18.-Арк. 1-332
Там само. – Спр.20.-Арк. 1-183
Там само. – Оп.12.- Спр.18.- Арк.. 1-172.- Підраховано автором

The post Нові джерела щодо примусового переселення українців у 1944-1946 роках (за матеріалами ДАЛО ) first appeared on .

                      Львівська обласна державна адміністрація

                          Державний архів Львівської області

                                                   З В І Т

                         Державного архіву Львівської області

                                        про роботу з теми:

                       “Голодомор 1932-1933 років в Україні”

                          (станом на 10 листопада 2008 року)

                                        Львів – 2008

Цей звіт підготовлений на виконання доручення Секретаріату Президента України від 16.10.2008 р. № 44-02/1251, наказу Державного комітету архівів України від 31.10.2008 р. № 208 і підсумовує роботу з теми Голодомору в Україні 1932-1933 років, проведену у Державному архіві та архівних установах Львівської області у 2008 та у попередні роки.

Укладач:                                 В. В. Клювак

Відповідальний за випуск:     В. В. Клювак

І. Вступ

Робота з ушанування пам’яті жертв Голодомору проводилась у Львівському держоблархіві ще у 90-х роках ХХ століття. Тоді групою працівників архіву – членів первинного осередку Товариства “Просвіта” – на відзначення 60-ї річниці було зібрано, опрацьовано і сформовано у дві архівні справи власноручно написані та записані архівістами спогади свідків і постраждалих від Великого Голоду. Автори цих документів – уродженці східних областей України, більшість яких згодом стали мешканцями Львівщини.

У 2003 році до 70-ї річниці Голодомору працівниками Держоблахіву проводилось вивчення матеріалів деяких друкованих засобів масової інформації, у тому числі, цензурованих і конфіскованих правоохоронними органами, листування польських органів виконавчої влади, поліції, судів, прокуратури, спогади свідків тощо. Результати цих досліджень були утілені у виставці, пересувний варіант якої у даний час експонується у Львівському ліцеї “Оріана”, та у невеликій брошурі “Голгофа українського народу” (автори-упорядники В. В. Клювак та В. І. Куцинда. Обсяг 1,4 умовного друкарського аркуша, наклад 250 примірників).

Фрагмент виставки ДАЛОдо 70-річчя Голодомору

Перше видання збірника документіву 2003 р.

Виставка експонувалась у навчальних закладах, Товаристві “Просвіта” та на міжнародній науковій конференції, організованій Міністерством освіти і науки України на базі Національного університету “Львівська політехніка” (НУЛП).

У листопаді 2007 року в НУЛП було організовано виставку, присвячену вшануванню пам’яті жертв Голодомору на основі матеріалів Держоблархіву.

Афіша виставки в Національному університеті“Львівська політехніка”

Виставка у Національному університеті“Львівська політехніка”

Крім того, зазначені матеріали оприлюднювались у друкованих засобах масової інформації та на обласному телебаченні.

Проведена у той період робота була удостоєна третьої премії з врученням дипломів ІІІ ступеня у конкурсі науково-методичних і науково-інформаційних робіт з архівознавства, документознавства, археографії за 2003 рік, що проводився Державним комітетом архівів України.

ІІ. Загальна частина

Нового імпульсу роботі із вшанування пам’яті жертв Голодомору надали Закон України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні”, Укази Президента України від 28 березня 2007 року “Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні” та від 24 листопада 2007 року “Про оголошення в Україні 2008 року Роком пам’яті жертв Голодомору”, відповідні постанови, розпорядження та доручення Кабінету Міністрів України, накази Державного комітету архівів України.

На виконання цих рішень 28 січня 2008 року було затверджено робочий план Державного архіву Львівської області, хід виконання якого розглядався на засіданні колегії ДАЛО 21 серпня 2008 року (протокол № 6). Заходи плану, передбачені до листопада 2008 року, виконані повністю.

ІІІ. Виявлення документів

Протягом звітного періоду були проведені додаткові роботи із виявлення і взяття на спеціальний облік архівних документів, що висвітлюють причини, перебіг та наслідки Голодомору. Загалом станом на 15 листопада 2008 року у ДАЛО виявлено такі фонди і справи, що містять документи про Голод 1932-1933 років:

У зазначених справах містяться наступні документи:

3.1. Публікації про Голод, суспільно-політичну обстановку в УРСР, український та міжнародний рух солідарності і протесту

• “Нове село”, 28 травня 1933 р. “Що думав Лєнін про селян?”
• “Діло”, 26 лютого 1932 р. “Руїна села в СРСР”
• “Діло”, 9 червня 1932 р. “Голод на Радянській Україні
• “Діло”, 28 липня 1933 р. “Голод на Україні. “Написав для „Діла” д-р Евальд Амменде ґенеральний секретар Конґресу Національностий (Відень).”
• “Діло”, 6 серпня 1933 р. “Страхіття на Радянській Україні”
• “Діло”, 11 серпня 1932 р. “Марево нового голоду в СРСР”
• “Діло”, 3 вересня 1932 р. “Боротьба за хліб у СРСР.”
• “Діло”, 13-16 вересня 1932 р. “Голод і руїна в УСРР.”
• “Нова зоря”, 2 жовтня 1932 р. “Крівава масакра селян на Україні”
• “Діло”, 6 січня 1933 р. “Міліон селян утікло з України в інші сторони С.Р.С.Р.”
• “Діло”, 12 січня 1933 р. “Харчеві труднощі в СРСР.”
• “Діло”, 1 лютого 1933 р. “Масовий опір проти колєктивізації.”
• “Діло”, 1 лютого 1933 р. “Примусові роботи і розстріли за саботаж.”
• “Нова зоря” 2 лютого 1933 р. “Голод і гонення на Україні”
• “Діло”, 11 лютого 1933 р. “Радянщина в сліпій вулиці.”
• “Діло”, 13 лютого 1933 р. ”Було би добре… колиб не та Україна!”
• “Нова зоря”, 23 лютого 1933 р. “Московський диктатор на Великій Україні”
• “Діло”, 25 лютого 1933 р. “Постишов. Історія призначення фактичного диктатора України та його репресійні пляни.”
• “Діло”, 5 березня 1933 р. “Наступ Москви на Україну.”
• “Діло”, 11 березня 1933 р. “Більшовицький міністр хліборобства проти України”
• “Нова зоря”, 16 березня 1933 р. “Розстріляли Галичанина Палащука (Конара)”
• “Нова зоря”, 30 березня 1933 р. “Що діється на Україні. Зліквідували комітети незаможних селян.”
• “Діло”, 13 квітня 1933 р. “Секретар Льойда Джорджа про відносини на Україні”
• “Діло”, 21 травня 1933 р. “Смерть Миколи Хвильового”
• “Нова зоря”, 8 червня 1933 р. “Границя між Україною і Росією. Завели її аби не пускати голодних з України”
• “Діло”, 1 липня 1933 р. “Положення на Радянській Україні. Резолюції Центрального Комітету УНДО з дня 24. червня 1933”
• “Нова зоря”, 9 липня 1933 р. “СРСР і Україна”
• “Діло”, 28 червня 1933 р. “Диктатура голоду”
• “Нове село“, 2 липня 1933 р. “Москва хоче голодом винищити Україну. Міліони людей вмирає. Людоїдство.”
• “Діло”, 3 вересня 1933 р. “Европейська акція проти голоду в Україні”
• “Діло”, 6 вересня 1933 р. “Страшне лихоліття населення на Україні. … Друга стаття “Матена”
• “Нова зоря”, 7 вересня 1933 р. “Дальше знущаються”
• “Діло”, 10 вересня 1933 р. “Політика безприкладного хижацтва”
• “Нова зоря”, 10 вересня 1933 р. “Найстрашніший з плянів СССР. Про се пише лондонський “Таймс”
• “Діло”, 21 вересня 1933 р. “Цьогорічні жнива на Україні”
• “Діло”, 23 вересня 1933 р. “Голод на Україні. (На основі пресових матеріялів.)”
• “Нове село“, 1 жовтня 1933 р. “Україна не дає овочів”
• “Нове село”, 1 жовтня 1933 р. “Ще їм замало”
• “Нова зоря”, 22 жовтня 1933 р. “Селянські бунти на Великій Україні”
• “За Україну”, 1 листопада 1933 р. Із статті Володимира Темницького “Банкроцтво большевизму”:
• “Діло”, 6 листопада 1933 р. “Положення українського народу в Польщі. Промова голови Української Парляментарної Репрезентації посла д-ра Дмитра Левицького на плєнарному засіданні сойму дня 3. листопада 1933 р. при першому читанні буджетового прелімінара[1] на 1934/35 рік.”
• “Діло”, 15 грудня 1933 р. “Нова поворотна хвиля голоду на Україні. Ревеляції кореспондента канадійського щоденника “Дейлі Стар” п. Пієра Ван Пассена з Київа про голод на Україні“
• “Діло”, 29 грудня 1934 р. “Кінець соціялістичної комедії”
• “Діло”, 5 лютого 1932 р. “Що обіцяє друга п’ятирічка в СРСР”
• “Нова зоря”, 7 лютого 1932 р. “Воєнний комунізм на Україні”
• “Діло”, 17 квітня 1932 р. “Пів міліона тон збіжа змарнувалося”
• “Діло”, 22 квітня 1932 р. “Що кажуть інжиніри про СРСР”
• “Діло”, 3 травня 1932 р. “Радянське селянство у Сталіна”
• “Діло”, 5 травня 1932 р. “Страшна більшовицька дійсність”
• “Сель-Роб”, 29 травня 1932 р. “Хліборобство і рільнича продукція в СРСР”
• “Нова зоря”, 16 червня 1932 р. “Страшна катастрофа на Україні. Безпримірне горе українського народу в “раю”
• “Діло”, 28 червня 1932 р. “Голод на Радянській Україні і його головна причина”
• “Діло”, 7 липня 1932 р. “Голод”
• “Нова зоря”, 23 жовтня 1932 р. “Людоїдство на Україні”
• “Нова зоря”, 25 травня 1933 р. “Нищать українську націю. Боронімося!”
• “Нова зоря”, 25 травня 1933 р. “Страшні події на Україні. Слово про обов’язок всіх українців”
• “Нова зоря”, 28 травня 1933 р. “Що діється в пристанях України”
• “Нова зоря”, 1 червня 1933 р. “Людоїдство на Кубані”
• “Нова зоря”, 16 липня 1933 р. “Жахливі вісти з “раю”. 10 міліонів людей погибло з голоду”
• “Діло”, 23 серпня 1933 р. “Статистика голодової смерти. Голод і людоїдство. – Вмирають самі українці! – Привілеї неукраїнської адміністрації. – Тюрми переповнені.“
• “Нова зоря”, 31 серпня 1933 р. “Людоїдство на Україні”
• “Діло”, 3 вересня 1933 р. “Чужинець про становище на Україні.”
• “Діло”, 7 вересня 1933 р. “Гниє зерно на Радянській Україні.”
• “Діло”, 16 вересня 1933 р. “Голод на Україні. (На основі автентичних листів з України.)”
• “Діло”, 17 вересня 1933 р. “Анґлійська преса про голод на Україні.”
• “Нова зоря”, 17 вересня 1933 р. “Кубань — тепер кладовище. За жаби платять там грубий гріш.”
• “Нова зоря”, 21 вересня 1933 р. “Страшні свідоцтва чужих про винищування українського народу большевиками”
• “Нова зоря”, 28 вересня 1933 р. “На Україні загальне людоїдство”
• “Діло”,20 жовтня 1933 р. “Протиголодова акція на міжнароднім терені.”
• “Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р. “Новинки”
• “Діло”, 26 жовтня 1933 р. “Про положення на Радянській Україні”
• “Нова зоря”, 29 жовтня 1933 р. “Ex Oriente Pax … Нова фаза большевицького наїзду на Польщу”
• “Діло”, 8 листопада 1933 р. “Голоду в С. Р. С. затаїти не можна”
• “Діло”, 3 грудня 1933 р. “Голод лютує…”
• “Нова зоря”, 14 грудня 1933 р. “Президент США не прийняв української делєґації”
• “Діло”, 28 грудня 1933 р. “Розмова з утікачем з Радянської України”
• “Нова зоря”, 14 січня 1934 р. “Голодові заворушення на Україні”
• “Наш Прапор”, 17 червня 1934 р. “Японці про Сов. Україну”
• “Нова зоря”, 9 серпня 1934 р. “Голод на Україні. Що про се говорили в анґлійській Палаті Лордів?”
• “Нова зоря”, 16 серпня 1934 р. “Страхіття голоду на Україні”
• “Нова зоря”, 30 серпня 1934 р. ”Голод на Україні. Від голоду й тифу Україна стає цвинтарищем…”
• “Нова зоря”, 14 жовтня 1934 р. “Пекло на рад. Україні. Надзвичайно страшні описи чужих кореспондентів”
• “Нова зоря”, 13 грудня 1934 р. “Голод на Україні і Союз Народів”
• “Діло”, 10 березня 1933 р. “Проти признання Совітів Америкою (Допис з Америки)”
• “Діло”, 1 липня 1933 р. “Положення на Радянській Україні. Резолюції Центрального Комітету УНДО з дня 24. червня 1933”
• “Діло”, 27 липня 1933 р. “Україна в передсмертних судорогах. Український Греко-Католицький Епископат Галицької Церковної Провінції в справі подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі.”
• “Діло”, 28 липня 1933 р. “Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні.”
• “Діло”, 6 серпня 1933 р. “На допомогу голодним на Радянській Україні. Комунікат ч.1. Тимчасової Управи Комітету Представників Українських Орґанізацій в ЧСР. для допомоги на Україні”
• “Діло”, 10 серпня 1933 р. “Галицька Земля протестує проти московської політики на Великій Україні.”
• “Діло”, 14 серпня 1933 р. Відозва “Биймо у великий дзвін на трівогу!”
• “Нова зоря”, 20 серпня 1933 р. “Галицька Земля протестує.” Протест громад Корчина руст.[2] і шл.[3] пов.[4] Сколє в справі подій на Вел. Україні. Протест с. Футор, пов. Любачів.”
• “Діло”, 23 серпня 1933 р. “На протестаційному фронті. Протест Станіславова проти насильства червоної Москви над Україною.”
• “Нова зоря”, 24 серпня 1933 р. “Галицька Земля протестує”
• “Нова зоря”, 27 серпня 1933 р. “На поміч голодуючій Україні.” Звернення кардинала Т. Інніцера”
• “Нова зоря”, 3 вересня 1933 р. “Св. Отець голодним в СССР.”
• “Діло”, 3 вересня 1933 р. “Европейська акція проти голоду в Україні”
• “Діло”, 14 вересня 1933 р. “До культурного світу. Заклик Українського Громадського Комітету Рятунку України”
• “Діло”, 13 вересня 1933 р. “Українські соціялісти про лихоліття України. Відозва до „соціялістичних орґанізацій усіх країн”
• “Нова зоря”, 14 вересня 1933 р. “Галицька земля протестує.”
• “Діло”, 15 вересня 1933 р. “До жіноцтва культурного світу.”
• “Діло”, 23 вересня 1933 р. “ІХ. Конґрес орґанізованих національностей і голодова катастрофа на Україні.”
• “Діло”, 3 жовтня 1933 р. “Справа голодової катастрофи на Радянській Україні на форумі Союзу Народів”
• “Діло”, 4 жовтня 1933 р. “Рятуймо Україну від голодової смерти! Поклик Обєднання Українських орґанізацій в Америці”
• “Нове село“, 8 жовтня 1933 р. “Союз Народів про голод на Україні”
• “Діло”, 10 жовтня 1933 р. “Голова Ради Ліґи Націй у справі голоду на Радянській Україні.”
• “Діло”, 17 жовтня 1933 р. “Жіночий протест. На протестаційному фронті проти голоду на Великій Україні.”
• “Діло”, 23 жовтня 1933 р. “Орґанізація допомоги голодуючим на Україні. Новий почин віденського кардинала. Відень, 17. жовтня 1933.”
• “Нова зоря”, 26 жовтня 1933 р. “Міжнародний Комітет Допомоги голодуючим на Україні та в СССР”
• “Діло”, 6 грудня 1933 р. “Допомога голодній Україні. Дальша акція кард. Інніцера.”
• “Нова зоря”, 14 грудня 1933 р. “Хочуть перевести доказ правди, що на Україні голод”
• “Діло”, 21 грудня 1933 р. “Кардинал Інніцер і голод. Закінчення міжнаціональної та міжконфесійної конференції в справі голоду в СССР під проводом кард. Інніцера у Відні.”
• “Нова зоря”, 24 грудня 1933 р. “На ратунок голодуючим на Вел. Україні”
• “Нова зоря”, 26 липня 1934 р. “Голод на Україні. Віденський комітет взиває на поміч. (Від власного кореспондента).”
• “Діло”, 15 жовтня 1933 р. “День національної жалоби і протесту. Комунікат Українського Громадського Комітету рятунку України”
• “Діло”, 20 жовтня 1933 р. “Українське жіноцтво в день національної жалоби. Комунікат Союзу українок.”
• “Нова зоря”, 26 жовтня 1933 р. “Пастирський лист в справі допомоги Великій Україні.”
• “Діло”, 28 жовтня 1933 р. “День жалоби і протесту. Комунікат Українського Громадського Комітету Рятунку України.”
• “Нове село”, 29 жовтня 1933 р. “Православне духовенство також візьме участь в “Дні жалоби”
• “Діло”, 1 листопада 1933 р. “День жалоби і протесту”
• “Нова зоря”, 2 листопада І933 р. “День жалоби і протесту”
• “Нова зоря”, 30 листопада 1933 р. “У Хвилі Народнього Горя.”
• “Діло”, 18 грудня 1933 р. “В неділю 24, грудня ц. р. американський день милосердя та помочі для голодуючих на Великій Україні”
• “За Україну”, 1 листопада 1933 р. “Рятункова акція для Великої України.“

3.2. Документи про реагування польських органів влади на протестні акції західноукраїнського населення, громадських та політичних організацій

• Рапорт Команди державної поліції м. Львова старості і вищим поліційним органам про події з 1 по 30 листопада 1932 р.
• Звіт Команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 3 вересня 1933 р. про події з 21 до 31 серпня 1933 р.
• Звіт Команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 28 серпня 1933 р. про події з 11 до 20 серпня 1933 р.
• Звіт Команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству про події з 1 по 10 вересня 1933 р.
• Аналітичний звіт відділу безпеки Львівського воєводського управління від 9 жовтня 1933 р. про суспільно-політичну ситуацію у вересні 1933 р.
• Доповідна записка Львівського міського старости до Львівського воєводи від 23 жовтня 1933р.
• Щоденний рапорт слідчої управи Воєводського коменданта державної поліції у Львові від 30 жовтня про події 29 жовтня 1933 р. про траурні відправи в церквах, розповсюдження листівок ОУН.
• Звіт Команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 3 листопада 1933 р. про події з 21 до 31 жовтня 1933 р.
• Звіт Команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 20 листопада 1933 р. про події з 1 по 10 листопада І933 р.
• Звіт команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 14 грудня 1933 р. про події у листопаді 1933 р.
• Звіт команди державної поліції Львівського повіту повітовому староству від 19 серпня 1933 р. про події з 1 по 10 серпня 1933 р.
• Аналітичний звіт відділу безпеки Львівського воєводського управління від 9 вересня 1933 р. про суспільно-політичну ситуацію у серпні 1933 р.
• Постанова прокуратури окружного суду у Львові від 02.11.1933 р. про конфіскацію випуску двотижневика “За Україну”, у якому було поміщено низку статей, дописів, фотографій та інших матеріалів про голод в Радянській Україні

3.3. Публікації свідчень потерпілих від Голоду і репресій в УРСР

• “Діло”, 31 березня 1932 р. “Харчеве безладдя на Україні. (Лист із Київа.)”
• “Діло”, 16 червня 1932 р. “Лист з Радянської України. Як оцінює теперішнє положення в УСРР український робітник з Донецького басейну?”
• “Діло”, 28 червня 1932 р. “Голод на Радянській Україні і його головна причина.”
• “Діло”, 9 серпня 1932 р. “Голод на Україні”
• “Діло”, 21 листопада 1932 р. “Як живуть і працюють у радянському селі. Розмова з колишнім сельробом, який — розчарований — вернув до Галичини з У.С.Р.Р.”
• “Нове село“, 22 січня 1933 р. “Один рік на Радянській Україні”
• “Діло”, 5 серпня 1933 р. “Поворот нашого земляка з більшовицького раю.”
• “Діло”, 6 вересня 1933 р. “Страшне лихоліття населення на Україні. Стаття “Матена.”
• “Діло”, 5 травня 1933 р. “Країна нужди і голодівки… Лист з Совітської України.”
• “Діло”, 30 червня 1933 р. “Лист з Київа.”
• “Діло”, 6 серпня 1933 р. “Страхіття на Радянській Україні”
• “Діло”, 18 серпня 1933 р. “Голод на Україні.”
• “Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р. “Голод на Україні. З листа присланого до Чехії”
• “Діло”, 16 жовтня 1933 р. “Лихоліття України”
• “За Україну”, 1 листопада 1933 р. “Два листи з “України” галицького селянина до родичів і товариша в рідному селі”

3.4. Зібрані працівниками ДАЛО спогади і свідчення про Голод:

• Норки Насті Павлівни, 1907 р.н. та Білецької Катерини Гаврилівни, 1928 р.н., с. Золотухи, Полтавська обл.;
• Панасенка Василя Івановича, 1925 р.н., с. Губиниха, Дніпропетровська обл.;
• Ковальчука Дмитра Павловича, 1946 р.н., с. Ярославка Ружинського району Житомирської обл. (Запис спогадів родичів та односельчан);
• Климчук Горпини Дмитрівни, 1925 р.н., с. Дідовичі Ярунського району Житомирської області;
• Кушнір Катерини Никифорівни, 1921 р.н., с. Веприк, Київська обл.;
• Кревсуна Івана Юхимовича, 1926 р.н., с. Саї, Сумська область;
• Головатого Юхима Вакуловича, 1913 р.н. с. Молодецьке, Черкаська обл.;
• Кантора Андрія Климовича, 1916 р.н., с. Криве, Попільнянського району Житомирської обл.;
• Шевельової Любові Іванівни, 1927 р.н., м. Барвінково, Харківська обл.;
• Гомона Миколи Степановича, 1928 р.н., с. Золотухи Оржецького району Полтавської обл.;
• Кунцьо Ігора Юліановича, 1934 р.н., м. Борислав, Львівська обл. (переказ спогадів батьків);
• Третьякової Лідії Григорівни, 1922 р.н., с. Ряска, Полтавська обл.;
• Панченко Поліни Леонтіївни, 1927 р.н., с. Филинці Любарського району Житомирської обл.;
• Супруна Михайла Макаровича, 1923 р.н., м. Ворожба, Сумська обл.;
• Кам’янця Володимира Микитовича, 1966 р.н., (запис розповіді батьків, уродженців і мешканців Черкаської обл.);
• Ганцева Макара Савельовича, 1917 р.н, с. Тарасівка, Сумська обл.;
• Кіселичник Зінаїди Наумівни, 1923 р.н., Богданівка, Новосанжарського району Полтавської обл.;
• Олексійчука Петра Корнійовича, 1925 р.н., с. Велика Ростівка Оратівського району Вінницької обл.;
• Денисенко Софії Никифорівни, 1925 р.н., хутір Ковердина Балка Шишацького району Полтавської обл.;
• Водяник Олександри Іванівни, 1904 р.н. (запис Денисенко С.Н.);
• Пилипенко Марії Аврамівни, 1920 р.н., с. Поташ, Черкаська обл.;
• Латенка Дмитра Федосійовича, 1929 р.н., хутір Сенова-Балка Новосанжарського району Полтавської обл.;
• вівська обл.;
• Літепло Павла Даниловича, 1910 р.н., с. Новосілки Кардинальські, Львівська обл.;
• Савчука Петра Йосиповича, 1915 р.н., с. Багва Жашківського району Київської обл.;
• Танасійчук Степанії Каленівни, 1920 р.н., с. Городецьке Уманського району Черкаської обл.;
• Деречі Василя Денисовича, 1921 р.н., с. Глезно Любарського району Житомирської обл.;
• Кучера Федора Гавриловича, 1923 р.н., с. В’язівок Городищенського району Черкаської обл.;
• Листопад Антоніни, м. Краснодон Луганської області. Лист разом із збіркою поезій “Євшан – Провидіння” з дарчим написом авторки;
• Чоповського Василя, кандидата історичних наук. Стаття “Акція протесту і допомоги” (до 60-річчя Голодомору на Україні),

а також свідчення Савків Ольги Орестівни, Панченка Василя Пантелеймоновича, Грець Тетяни Іванівни, Лісніченко Катерини Степанівни, зібрані вчителем історії середньої школи № 2 ім. Шашкевича м. Золочева П. М. Шуневичем і передані ним на зберігання до архівного відділу Золочівської РДА (начальник Л. Р. Бойко).

3.5. Документи про заперечення факту Голоду в УРСР

• Відозва Центрального Комітету Комуністичної Партії Західної України “До всіх працюючих Західньої України!”, серпень 1933 р.
• Прокламація Центрального Комітету Комуністичної Партії Західної України. Серпень 1933 р.
• Апеляція (“спротив”) відповідального редактора газети “За Україну” Володимира Темницького до Окружного суду у Львові про безпідставність конфіскації газети за 1 листопада 1933 р.
• “Нова зоря”, 2 березня 1933 р. “Новий трік Сталіна. Збогачуйтеся в рамцях колективізації”
• “Діло”, 28 липня 1933 р. “Голодова катастрофа у С. С. С. Р.”
• “Діло”, 6 серпня 1933 р. “Страхіття на Радянській Україні”
• “Боротьба”, 13 серпня 1933 р. “Радгоспи і колгоспи”
• “Боротьба”, 20 серпня 1933 р. “Голод” і голод”. Радикальні фалшівники та “оборонці працюючих”
• “Діло”, 27 серпня 1933 р. “Паломництво до пекла.”
• “Боротьба”, 27 серпня 1933 р. “Урожай у Рад. Союзі”
• “Діло”, 30 серпня 1933 р. “Еріо в Одесі”
• “Нова зоря” 31 серпня 1933 р. “Еріо на совітській Україні”
• “Боротьба”, 5 вересня 1933 р. “Урожай на Радянській Україні”
• “Нове село”, 10 вересня 1933 р. “Румуни не дають молитися за померших з голоду”
• “Більшовики возять Еріо по Україні”
• “Боротьба”, 10 вересня 1933 р. “Б. французький премієр Еріо про свою подорож по Рад. Україні.”
• “Діло”, 16 вересня 1933 р. “Голод на Україні. (На основі автентичних листів з України.)”
• “Боротьба”, 17 вересня 1933 р. “Подорож по Кубанщині у часі жнив”
• “Діло”, 21 вересня 1933 р. “Цьогорічні жнива на Україні”
• “Діло”, 23 вересня 1933 р. “Промова пос-ки[5] М. Рудницької про голод на Конґресі національностей у Берні”
• “Нова зоря”, 24 вересня 1933 р. “Безмежне горе і людоїдство на Україні. Ерріо – символ теперішної совісти світа”
• “Боротьба”, 24 вересня 1933 р. “Еріо про Радянський Союз”
• “Діло”, 4 жовтня 1933 р. “А Еріо далі своє”
• “Нова зоря”, 5 жовтня 1933 р. “Не пускають кореспондентів на Україну”
• “Боротьба”, 8 жовтня 1933 р. “Нема голоду на Рад. Україні“
• “Діло”, 9 вересня 1933 р. “До п. Едварда Еріо. Отвертий лист проф. О. І. Бочковського”
• “Діло”, 12 грудня 1933 р. (Другий лист проф. О. І. Бочковського до Е. Еріо) “Пан Еріо – Совіти та голод на Україні”
• “Боротьба”,15 жовтня 1933 р. “З подорожі по Рад. Союзі”
• “Нова зоря”, 29 жовтня 1933 р. “Заборонили віча і збори в справі подій на Вел. Україні.”
• “Діло”, 5 листопада 1933 р. “День жалоби і протесту“
• “Діло”, 6 листопада 1933 р. “Положення українського народу в Польщі. Промова голови Української Парляментарної Репрезентації посла д-ра Дмитра Левицького на плєнарному засіданні сойму дня 3. листопада 1933 р. при першому читанні буджетового прелімінара[6] на 1934/35 рік.”
• “Діло”, 9 листопада 1933 р. “День жалоби і протесту“
• “Діло”, 16 листопада 1933 р. “День жалоби і протесту“
• “Діло”, 21 листопада 1933 р. “Німеччина вигадала голод на Україні”
• “Діло”, 29 листопада 1933 р. “На Україні не чути вже пісень… Більшовики хочуть, аби у колєктивах співали.”
• “Нове село“, 8 жовтня 1933 р. “Союз Народів про голод на Україні”
• “Нова зоря”, 12 жовтня 1933 р. “Голод на Україні і Союз Народів.”
• “Народня справа”, 5 листопада 1933 р. “І польські ґазети потверджують голод на Україні”
• “Діло”, 16 листопада 1933 р. “День жалоби і протесту. …Буковина.”
• “Діло”, 3 грудня 1933 р. “Голод лютує…”
• “Діло”, 10 грудня 1933 р. “День жалоби і протесту“
• “Нова зоря”, 28 грудня 1933 р. “Доки триватиме голод в СССР”
• “Наш голос” (Дрогобич), 15 вересня 1934 р. “Жнива в Рад. Союзі”

ІV. Використання інформації про Голодомор 1932-1933 років

Збірник документів за матеріалами Державного архіву Львівської області. На вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-33 років

У липні 2008 року вийшов друком збірник документів “Голгофа українського народу” (До 75-ї річниці Голодомору в Україні 1932-1933 років. За матеріалами Державного архіву Львівської області. Видання друге, доповнене. 264 стор. Наклад 1000 прим. Львів-2008. Автори-упорядники – В. В. Клювак, В. І. Куцинда). Це видання згідно з наказом Держкомархіву України від 21.08.2006 р. № 110 надіслано установам і організаціям відповідно до затвердженого переліку, а також усім райдержадміністраціям, міським радам, архівним відділам РДА та міським архівам, районними відділам освіти області, а також за списком найбільшим вищим навчальним закладам, органам виконавчої влади, школам, засобам масової інформації тощо. Крім того, по примірнику зазначеного видання вручено кожному депутату Львівської обласної ради.

Фотографії жертв Голоду в УРСР з газети “За Україну”

Перша сторінка конфіскованого числа газети “За Україну від 1 листопада 1933 р.

Пастирський лист ієрархів Української Греко-Католицької Церкви про допомогу Великій Україні та проведення Дня жалоби і протесту 29 жовтня 1933 року

Ксерокопії виявлених матеріалів склали основу великої виставки під такою ж назвою, як і друкований збірник матеріалів – “Голгофа українського народу”. Для цієї експозиції використано спеціально придбане виставкове обладнання із 25-ти засклених планшетів розміром 64х74см².

Офіційне відкриття виставки та презентація збірника відбулись 1 жовтня 2008 року. У цих заходах, окрім працівників ДАЛО і представників громадськості, взяли участь члени офіційної делегації архівістів Вірменії (країни, народ якої також пережив жах геноциду) на чолі з директором Національного архіву доктором Аматуні Вірабяном, заступник голови Держкомархіву України Ольга Музичук, директор та заступник директора Центрального державного історичного архіву України у м. Львові Діана Пельц і Євгенія Лісовська, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації “Жіноча громада” Валентина Шевчук, місіонерка Місії Матері Божої Фатімської з м. Франкфурта (ФРН) Зірка Коваль, представники засобів масової інформації.

Протягом першого місяця роботи виставки по ній було проведено 3 організовані екскурсії для учнів Львівських середніх шкіл №№ 8, 57, 86. Також виставку оглянули практично усі відвідувачі архіву.

	Офіційне відкриття в ДАЛО виставки “Голгофа українського народу”1 жовтня 2008 року
	Члени делегації архівістів Вірменії ознайомлюються з матеріалами виставки “Голгофа українського народу”
	Малюнки дітей Полтавщини, експоновані на виставці “Голгофа українського народу”

Фрагмент оформлення виставки “Голгофа українського народу”

Екскурсії для учнів Львівських шкіл №№ 8, 57, 86 по виставці “Голгофа українського народу”

4 листопада 2008 року під час роботи чергової сесії Львівської обласної ради виставка у пересувному варіанті експонувалась у фойє сесійної зали для депутатів і запрошених на засідання.

	Пересувний варіант виставки  “Голгофа українського народу” у приміщенні Львівської обласної ради

Фрагменти виставок тематики Голодомору, а також збірник документів “Голгофа українського народу” у повному обсязі та стаття В. В. Клювака “Вісім доказів геноциду з архівних полиць” були розміщенні на офіційному веб-сайті Державного архіву Львівської області за адресою archive.lviv.ua. Користувачі мережі Інтернет відвідали майже 2800 сторінок, пов’язаних з тематикою Голодомору.

Частина матеріалів збірника обсягом 60 аркушів (в основному спогади свідків і потерпілих від Голодомору) передано облдержадміністрації для внесення до Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. Ці документи одержали високу оцінку від укладачів розділу Книги по Львівській області.

Виявлені документи та підготовлені на їхній основі матеріали було передано для оприлюднення у засоби масової інформації, зокрема в газети “Голос України”, “Урядовий кур’єр”, “Високий замок”, “Ратуша”, “Міліцейський кур’єр”, журнали “Вісник Держкомархіву України”, на Львівське телебачення, обласне радіо.

Підготовлено 2 прес-релізи, які були використані в друкованих та електронних ЗМІ, в інформаційних передачах Львівського радіо.

Станом на 15 листопада 2008 року на сторінках періодичних видань опубліковано низку статей, підготовлених у Державному архіві Львівської області, а саме:

• у газеті центральних органів виконавчої влади України “Урядовий кур’єр” за 8 листопада 2008 року № 210 стаття “Вісім доказів геноциду з архівних полиць” (автор В. В. Клювак, заступник директора Державного архіву Львівської області, член Національної спілки журналістів України);

• у Всеукраїнському часописі правоохоронних органів “Міліцейський кур’єр” стаття з продовженням “Голгофа українського народу” (автори В. В. Клювак, В. І. Куцинда). 5 випусків видання (№№ 39-43) за період з 9 по 12 листопада 2008 року. Публікація матеріалів триває;

• у газеті “Ратуша” за 6-12 листопада 2008 року № 42 стаття “Вісім доказів геноциду з архівних полиць” (автор В. В. Клювак);

• у газеті “Експрес” за 2-3 вересня 2008 року № 129 замітка “Нова книга про Голодомор” (автор Н. Лотоцька).

Колегія Державного архіву Львівської області доручила держаним архівним установам виявляти, збирати свідчення і спогади, організовувати виставки, оприлюднювати документи, що висвітлюють питання Голодомору 1932-1933 років. У разі відсутності з відомих причин власної документальної бази, архівним установам на місцях було рекомендовано у своїй роботі використовувати матеріали, зібрані Державним архівом Львівської області. Тому Держоблархів окрім збірника документів надавав архівним відділам РДА та міським архівам ксерокопії документів із своїх фондів. Першими зазначені матеріали використали:

• Червоноградський міський архів (завідувач К. С. Лиса) у статті “Повернути історичну справедливість” в газеті “Новини Прибужжя” від 9 жовтня 2008 р. № 81-82 та у виставці “Голгофа українського народу”;

• архівний відділ Стрийської райдержадміністрації (начальник Н. І. Соболевська) у статті “Пам’ятати про минуле заради майбутнього” в газеті “Рідне поле” від 24 жовтня 2008 р. № 42 та у виставці “Сторінками Голодомору”;

• архівний відділ Бродівської РДА. у статті з продовженням “Говорять документи. 75-й річниці страшної трагедії українського народу – Голодомору 1932-1933 років – присвячується”, опублікованій у 4-х жовтневих і листопадових номерах газет “Голос Відродження” (№№ 88, 90, 93, 95) (начальник – Г. Г. Тимчук). Публікація матеріалів триває;

• архівні відділи Кам’янка-Бузької РДА (начальник І. О. Сухович), Миколаївської РДА (начальник Я. Д. Маланій), Радехівської РДА (начальник С. М. Крет) при підготовці виставок.

На місцевому радіо Турківського району “Гомін Карпат” за матеріалами архівного відділу РДА (начальник Пуравець Н. М.) підготовлено 20-хвилинну радіопередачу за участю свідка Голодомору Степаненка Михайла Федоровича, уродженця с. Велика Селюцька Оржицького району Полтавської обл.

Зазначений перелік заходів, проведених державними архівними установами Львівської області на вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років, не є вичерпним. Роботи щодо виявлення і оприлюднення архівних документів цієї тематики продовжуються і у майбутньому будуть проводитись постійно.

Директор Державного архіву

Львівської області                                                      В. І. Куцинда

The post Звіт ДАЛО про роботу з теми: “Голодомор 1932-1933 років в Україні” first appeared on .

Документи вказують принаймні на двох попередників ДАЛО, а саме: державного архіву Австро-Угорського намісництва у Львові та Державного архіву у Львові часів довоєнної Польської держави.

Архів намісництва, заснований у 1908 році[1], рішенням Польського уряду був реорганізований в Державний архів у Львові (Archiwum Panstwowe we Lwowie), який під такою назвою існував до жовтня 1939 року.

Таким чином, часом заснування структур, на базі яких виник сучасний Державний архів Львівської області, можна вважати 1908 рік, а рік 2008 – ювілейним.

За свідченнями багатолітнього керівника архіву Є. Барвінського, зробленими ним у 1927 році, “…архів мав у 1914 році лише одну штату одиницю – директора з річною оплатою 6066 крон, яка в році 1916 була підвищена до 6666 крон (без додатків воєнних). У 1917 році штат збільшився на одного практиканта (1200 крон на рік).

Після того служба персоналу прикомандирувала за рахунок штату намісництва 2 службовці канцелярії і одного возного. Ці урядовці змінювались часто, лише число їх залишалось тим самим.

Архів не мав цілком свого кошторису, лише намісництво надавало йому все в натурі зі свого кошторису, тобто закупляло обладнання для канцелярії, книжки для бібліотеки, оплачувало роботу палітурника, постачало паливо і канцелярське приладдя.

Розмір видатків на ті цілі не був точно установлений, визначався довільно, відповідно до потреб і передбачливості директора. За спогадами, у роках 1913 і 1914 вони були дуже значні.

Інші австрійські провінційні архіви, що були зорганізовані давно (як, наприклад, Інсбрукський) мали свої окремі штати і кошториси, але натомість не отримували жодної кадрової і матеріальної допомоги від тамтешніх намісництв.“[2]

Відразу після розпаду Австро-Угорської монархії, утворення на її теренах Польської держави та витіснення з міста Львова державних установ Західно-Української Народної Республіки, директором архіву був призначений уже згаданий колишній директор архіву австрійського намісництва доктор Євген Барвінський (Eugeniusz Barwiński), який обіймав цю посаду до 1939 року. Є. Барвінський з 1898 року перебував на державній службі і до 1922 року досяг досить високого V ступеня державного службовця, був істориком-дослідником, автором низки публікацій, членом, віце-президентом Головного правління, а у 1908-1914 роках – головою Польського історичного товариства. Нагороджений срібною медаллю “За багаторічну службу”. Закінчив університет ім. Яна Казимира (тепер Львівський Національний університет ім. І. Франка). Мав двох дітей – Євгена, 1901 р. н. та Анну, 1910 р. н.

Державні і земські архіви Польщі перебували у підпорядкуванні Міністерства віросповідань і народної освіти на засадах декрету 1919 року “Про організацію державних архівів та опіку над архівами”.

Наскільки великого значення архівам надавала Польська держава свідчить навіть сам порядок комплектування кадрами та рівень вимог до професійної підготовленості працівників державних архівних установ.

Так, відповідно до “Припису стосовно кваліфікаційної комісії”[3] приймання державних службовців до державних архівних установ могло мати місце лише на підставі свідоцтв, виданих спеціальною екзаменаційною комісією, утворюваною у Варшаві при Відділі Державних Архівів. Комісія складалась з начальника Відділу Державних Архівів, як голови комісії, двох директорів державних архівів: Головного архіву та Архіву Давніх Актів у Варшаві, чотирьох учених спеціалістів з розділів польської історії, історії устрою Польщі, історичних, допоміжних історичних наук та філології. Члени комісії призначались начальником Відділу Державних Архівів на п’ять років. В разі вибуття когось із них, призначався його наступник решту каденції.

Кандидат на державну службу в архіві мусив до заяви про допуск до екзаменів подати комісії метрику, яка свідчила, що він досяг 21-річного віку;свідоцтво, що є польським громадянином; атестат зрілості (свідоцтво про освіту); університетське свідоцтво про закінчення 8-ми семестрів історичного відділення філософського факультету або юридичного факультету; свідоцтва професорів університету, що відпрацював принаймні два семестри на семінарі польської історії або польського права та історії устрою Польщі, два семестри на семінарі допоміжних історичних наук чи просемінарі польської або слов’янської філології з короткою оцінкою праць, самостійно виконаних на тих семінарах з долученням до свідоцтв друкованих праць кандидата; свідоцтва відповідних професорів університету або викладачів, що кандидат знає німецьку або російську (rosyjski) мови, а також володіє ще однією європейською мовою, передусім, французькою або словацькою; лікарське свідоцтво з особливим урахуванням стану легенів і зору; свідоцтво про військову службу; carriculum vitae (життєпис, автобіографію); документ про сплату екзаменаційного тарифу.

Екзамен проводився усно, причому крім головуючого, якого міг заміщати найстарший за віком член комісії, обов’язковою була присутність на ньому не менше двох інших членів комісії. Місцем проведення екзамену було приміщення Відділу Державних Архівів. За мету іспиту визначалась перевірка володіння кандидатом здатністю до самостійного мислення і наукового дослідження, а також знання основних відомостей, необхідних для наукової і архівної роботи.

Іспит з історії охоплював історію Польщі за періоди до і після її поділів, причому вимагалось не тільки знання фактів, але й знання джерел та їх зв’язку з сучасністю. В ході екзамену з права належало виявити ознайомленість з державним устроєм, політичною та адміністративною системами, судоустроєм, судовою процедурою, церковною (костельною) організацією Польщі. У сфері допоміжних історичних наук кандидат окрім теоретичної сторони повинен був виявити легкість читання латинських, польських, німецьких, старослов’янських текстів від 12-17 ст. В галузі дипломатії – знання її основ та історії розвитку папської, цісарської, приватної дипломатії, а також польської літератури з цього питання. Вимагалось також практичне знання хронології, сфрагістики, генеалогії і геральдики. Ґрунтовне знання архівістики і регістратури належало до найважливішої частини екзамену, як з теоретичної, так і з практичної сторін. В галузі філології перевірявся рівень розуміння кандидатом як текстів ставропольських, так і документів та текстів українських (ruskich). Якщо знання сучасних іноземних мов викликало сумнів, то кандидат також перевірявся з цього питання.

Тривалість іспиту з польської історії, права і філології регламентувалась півтора годинами і такий же час відводився на допоміжні історичні науки. За результатами екзамену шляхом голосування членів комісії виставлялась відмінна, добра, задовільна або незадовільна оцінка. У разі незадовільного результату кандидати могли по спливу шести місяців приступити до повторного іспиту. Але, якщо і цього разу вони демонстрували недостатній рівень знань, то права на наступне випробування їм вже не надавалось.

Однак, видане комісією свідоцтво на право унесення кандидата в лист аспірантів архівних посад, не було жодним зобов’язанням з боку державних органів, що кандидат отримає таку посаду. Більш того, Відділ Державних Архівів мав право вимагати від кандидатів, яких або екзаменували повторно, або які не досягли достатньо високого рівня знань, але прагнули працювати в державних архівах, відбувати безплатну волонтерську службу протягом одного року.

Молода Польська держава надавала великого значення збереженню фондів Львівського архіву. Становище на фронті під час радянсько-польської та польсько-української воєн спонукало уряд та військове командування готувати до евакуації усіх документів архіву зі Львова до Кракова. З цією метою 23.07.1920 р. “з огляду на надзвичайну важливість історичного матеріалу” директор архіву звернувся до командування VI польської армії з “проханням про надання автомобіля з 8-ма людьми і зарезервування 1 вагону для перевезення збірок до Кракова”[4]. Генеральний делегат уряду для Галичини підтримав це прохання і звернувся до Дирекції державної залізниці з клопотанням “надати один вагон ємністю 15000 кг. Для перевезення до Кракова державного архіву”.[5] А 05.08.1920 р. командування генерального округу Львів повідомило Є. Барвінського про виділення для цілей вивезення архіву вже не одного, а двох залізничних вагонів.

Одним із перших завдань новоутвореного архіву було приймання на зберігання документів органів державної влади колишньої Австро-Угорської монархії. Обсяги цих масивів документів були настільки значними, що для їх приймання потрібні були додаткові сховища. Без такого збільшення площ директор архіву відмовлявся приймати документи на державне зберігання. Зокрема, листом від 17.11.1921 р. він повідомив президію окружного Галицького суду про те, що зможе прийняти документи Львівських апеляційного та цивільного судів, зокрема книги старої Табули і табулярні акти, тільки після вишукання додаткових приміщень у будинку воєводства.

Приблизно у той же час директор повідомляє воєводське керівництво про те, що у тому крилі будинку, де розташовується архів “…є одне приміщення, яке використовувалось рятунковим комітетом колишнього намісництва для зберігання текстильних матеріалів. Та матерія повністю розпродана і приміщення стоїть цілком вільним, залишилось заледве кілька кошиків. А нам треба приймати документи колишніх австрійських влад.”[6]

Чисельність архівних працівників, як на сьогоднішній день,була незначною, але періодично змінювалась Так, у 1920 році, як у державному, так і у земському архівах числилось по 5 штатних працівників, на початку 1921 року у Держархіві працювало 5-7, а вже у жовтні – 9, а саме: директор, референт міністра віросповідань і народної освіти, 2 архівіста, 3 архівальні службовці, возний і кур’єр.[7]

Однією із головних форм використання фондів були архівні розшуки – так звані “кверенди”. Щомісяця виконувалось 100-200 “кверенд”, наприклад, у грудні 1931 р. – 129.[8] Запити виконувались, зазвичай, на платній основі. Причому оплата проводилась не за обсяг наданої інформації, а за час, затрачений на її пошук. Так, на початку 1923 року за будь-яку архівну дію, вчинену для зацікавленої особи, бралась плата у розмірі 5 тис. марок за годину праці, затраченої на виконання запиту, а за виконання запитів в генеалогічних або геральдичних цілях плата подвоювалась. З квітня 1923 року за усякий архівний розшук, що забирав більше однієї години, бралась плата у розмірі 10 тис. марок за кожну годину праці.[9]

Попри це, архів постійно відчував нестачу коштів, а головно – бюджетного фінансування і на цьому неодноразово наголошував директор Є. Барвінський. Так, бюджет архіву за проектом на період з 1 квітня по 31 грудня 1920 року без урахування заробітної плати працівників складав 16962 корони, у той час як лише на обмундирування возного у ньому передбачались видатки в сумі 2400 корони.[10]

На початку 30-х років відбулось укрупнення архіву. Відповідно до наказу Міністра віросповідань і народної освіти від 23.05.1933 р. земський архів у Львові був ліквідований як окрема підзвітна одиниця і з 01.07.1933 р. разом з усіма фондами, майном і грошовими коштами приєднаний до Державного архіву у Львові.[11]

Зроблено це було без попередніх консультацій і погодження з керівництвом архіву. Як видно, директор був поставлений вже перед доконаним фактом і повинен був посеред бюджетного року проводити реорганізацію архівних установ. Це підтверджується його листом від 20.06.1933 р. на адресу Міністерства віросповідань і народної освіти з питань укладання проекту бюджету на наступний фінансовий рік: “Оскільки з урядового вісника міністерства віросповідань і народної освіти ми дізнались про ліквідацію земського архіву і передачу його до Державного архіву, подаємо проект бюджету з урахуванням такого стану речей”.

Як і у попередні роки, стан державного фінансування не задовольняв директора архіву, крім того, приєднання земського архіву покладало на нього додаткові обов’язки з організації архівної справи, керівництва фактично новою державною структурою із значно більшою сферою діяльності. Про ці труднощі і недостатнє державне фінансування він прямо повідомив Міністерство: “Ліквідація земського архіву не принесе в справі речово-адміністративних видатків жодної економії, тому що потрібно утримувати обидва приміщення разом з цілим апаратом.

Враховуючи неминучість цього, старались скласти проект найощаднішим, а оскільки розміри окремих позицій останніми роками залишались в найвищому ступені обмеженими, не може бути й мови про їх зменшення, тому що потреби і статки зросли порівняно з фондами, що є у нашому розпорядженні.

…Загальна сума проекту тільки незначно перевищила цьогорічну квоту. Вона складає 7369 злотих проти 6798 злотих, визначених на 1933/34 рік для обох архівів.”[12]

Очевидно, у зв’язку з реорганізацією Держархіву, приєднанням до нього земського архіву, було прийнято рішення про виділення нових, більш просторих приміщень. До початку 30-х років XX ст. Держархів займав кілька кімнат у будинку колишнього австрійського намісництва, а згодом польського воєводського управління по вул. Чарнецького (тепер – В. Винниченка), 18. Зараз у цьому будинку розміщено служби апарату та деякі структурні підрозділи Львівських облдержадміністрації та обласної ради. Приблизно у 1932-33 роках архів було переміщено у будівлю колишнього арсеналу польського короля Владислава ІV (XVII ст.) по вул. Підвальній, 13.

Після об’єднання архівів і до кінця 30-х років штатна чисельність держархіву зростала і станом на жовтень 1939 року сягла 13 одиниць. Зокрема, до основного складу відносились: директор – службовець V групи з посадовим окладом 800 злотих; 2 кустоша (охоронці фондів, зберігачі) – службовці VІ і VП груп з посадовими окладами відповідно 450 і 335 злотих; 2 архіваріуса – службовці VП групи з посадовими окладами 335 злотих; 3 архівні ад’юнкти – службовці VШ групи з посадовими окладами 260 злотих; архівний реєстратор – службовець VШ групи з посадовим окладом 260 злотих; допоміжний склад і технічні працівники: старший возний (технічний помічник) – службовець IХ групи з посадовим окладом 185 злотих; возний-охоронець – службовець IХ групи з посадовим окладом 160 злотих; возний – службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих; контрактовий функціонер – службовець ХI групи з посадовим окладом 130 злотих.[13]

Діяли спеціальні інструкції для канцелярій державних архівів. Остання з них була затверджена розпорядженням Міністра віросповідань і народної освіти від 28.12.1933 р. № 1 SM-14/1/33 на підставі ухвали Ради Міністрів від 24.08.1931 р. Ці інструкції були основою для розробки списку актів (плану реєстрації). За сучасною термінологією – це є фактично номенклатура справ установи. Такий список актів Держархіву на 1933 рік складався з 11 розділів, 5 підрозділів, 2 рубрик, а саме: I. Організація (5 підрозділів, 2 рубрики); II. Управління і опіка над архівами (6 підрозділів, 2 рубрики); III. Користування архівом (8 розділів, 2 рубрики); ІV. Бібліотека архіву; V. Видання архівні; VI. Бюджет (3 розділи); VII. Будинок, або приміщення архіву; VIII. Інвентар (майно) архіву; IX. Особові справи; X. Справи (акти), що не підлягають реєстрації (пропозиції, проекти, оголошення, повідомлення); XI. Таємні акти[14].

Потягом 20-ти міжвоєнних років відбувалось постійне поповнення архівних фондів. За період з лютого 1919 по вересень 1939 року були прийняті фонди таких ліквідованих австрійських установ, як Львівська фінансова дирекція, Управління державними маєтками, фінансової прокураторії, крайової шкільної ради, магістратських і домініканських судів, Галицького намісництва, рукописні карти королівських і поміщицьких маєтків та багато інших документів.

Майже усі фонди упорядковувались працівниками архіву за австрійською і польською системами.

Документи, що надходили до установ, реєструвались в “протоколах подавчих” (журналах реєстрації вхідних документів) в порядку їх надходження. Для полегшення пошуку документів складались “індекси” (алфавітні тематичні показчики), по яких за алфавітом можна було знайти номер і зміст документа. Після цього документи складались за порядком реєстраційних номерів, не підшивались, а комплектувались у в’язки і у такому виді зберігались.

Одиницями зберігання були фасцикули і ректифікати. Фасцикула – це в’язка документів, зібраних за різними питаннями, пов’язаних між собою лише системою відкладання. Ректифікат – це об’єднання документів з певних питань, які не підшивались, а тільки поміщались в обкладинку, ув’язувались у в’язки і у такому виді зберігались. За розмірами ректифікати були різні: ректифікат міг складатись з одного або кількох документів, а міг являти собою декілька в’язок.

Заголовки складались тільки на ректифікати і були вони дуже стислими, не розкривали повного змісту усіх документів.

Завершальними видом упорядкування документів були спрощені інвентарні описи на фасцикули і ректифікати, які служили ключем для використання документальних матеріалів. За допомогою цих описів можна було шукати ректифікати, але для того, щоб відшукати той чи інший документ у фасцикулі треба було звертатись до індексів “протоколів подавчих”.

У такому вигляді зберігались документи в архіві.

Завданням і змістом діяльності Державного архіву у Львові був збір та інвентаризація документальних матеріалів ліквідованих державних установ. Поточна ж робота архіву в основному зводилась до видачі на платній основі, як вже наголошувалось вище, довідок біографічного і тематичного характеру.

Доступ потенційних користувачів до роботи з матеріалами архіву обмежувався. Так, у 1921 році в читальному залі працювало 4 дослідника, а у 1939 – лише 8.

Архів мав свою бібліотеку, яку складали видання переважно юридичного спрямування. Книжковий фонд поповнювався повільно, оскільки річний бюджет бібліотеки складав всього 100 злотих.

Проте, незважаючи на відносно непогані умови праці архівістів, їх високий фаховий рівень, стан справ у деяких державних архівах був, м’яко кажучи, не надто високий. Зокрема, у 1933 році директор Державного архіву у Львові Є. Барвінський піддав гострій критиці роботу архіву міста Львова.[15] Він, зокрема, писав: “… тоді були в управлінні міста Львова люди, які відчували потребу заснування архіву і у 1838 році довірили ту працю Зубрицькому, особа якого здавалось давала відповідні гарантії. На жаль, виявилось, що вибір був фатальним, що праця його не запобігла непорядкам, збільшила хаос і наразила архів на утрату цінних книг і документів…

Коли другий історичний з’їзд, що відбувся у 1891 році і надав виняткового значення архівам, висловив надію, що архів буде сучасно організований і переданий під фахове керівництво, міська рада без зволікань прислухалась до того заклику і подбала про наукову організацію міського архіву. Сталось це у час, коли покликання до життя Державного архіву у Львові ще десятки років лежало у галузі нездійснених мрій, а крайовий архів міг заледве анемічно животіти. Отримав, отже, міський архів директора, який до сьогодні урядує (42 роки! – В. К.), і персонал щоразу освіченіший, і фінансові засоби в цілому значні. Здавалось, що справа почала благополучно залагоджуватись, що Львів займає позицію керівництва на прогресивних наукових засадах… Місто і науковий світ довідується сьогодні з остовпінням, що за такий довгий 42-х річний період (1891-1933 р.р. – В. К.) архів не просунувся в галузі інвентаризації і внутрішньої організації збірки ані на крок поза результатами праці від вісімдесятих років (XIX ст. – В. К.), що цілком не враховано досягнень архівної науки останніх десятиріч, принципів поваги до фондів, приналежності до канцелярії, основ сучасного управління та інвентаризації архівів, про які мусить знати кожен архівний учень-початківець…

Фасцикули містять усе, що завгодно. Є тут оригінальні дипломи і королівські декрети, є фрагменти і витяги з судових та адміністративних книг, часто сьогодні неіснуючих, є зошити, рахункові записники, фрагменти і, навіть, цілі книжки лонгерські, яких референт налічив 100 штук, реєстри, люстраційні протоколи, описи майна, ба й навіть бібліотечні рукописи і друки – усе вперемішку від середньовіччя до XIX сторіччя. … Усе так переплутано, що і працівники, і референт дружно запевняють, що потрібно щасливого випадку, щоб щось знайти, а про ведення сконтра і мислити не можна. Це є станом катастрофічним і неприпустимим…

Про новий архів, що містить акти другої половини XIX ст. …Його стан є ще більше трагічний… Виявилось, що акти в значній мірі знищені шкідниками і залишились лише фрагменти. Усе це сталось у часі, коли місто мало організований архів, а уряд його, який мав час на усе, що тільки в ратуші діялось, не помишляв про забезпечення того, що належало до найтіснішого кола його діяльності…

Таким є на жаль образ стану архіву міста Львова. Постає мимоволі питання, як могла бути протягом десятків років толерована така нечувана занедбаність, відповідальність за яку несе орган нагляду, який не подбав про залучення до свого кола відповідальних фахівців.”

Слід думати, що стан справ у Державному архіві у Львові був значно кращий.

Спокійне, розмірене життя майже академічної установи закінчилось з початком Другої світової війни і приєднанням Західної України до Української УРСР у вересні 1939 року.

Відповідно до чинних на той час у Радянському Союзі правил, державні архівні установи підпорядковувались відповідним територіальним органам Народного Комісаріату Внутрішніх Справ. Мережею новостворюваних державних архівних установ як в обласному центрі, так і на місцях керував Архівний відділ Управління НКВС по Львівській області у складі начальника (посадовий оклад 800 руб.), заступника начальника (630 руб.), старшого інспектора (580 руб.), двох інспекторів (по 350 руб.), секретаря (350 руб.), рахівника (250 руб.), друкарки (200 руб.), прибиральниці (120 руб.).[16] Цей підрозділ здійснював реорганізацію, а фактично створював нову систему архівних установ області.

Так, на базі колишнього польського Державного архіву у Львові організовано Обласний історичний (державний) архів[17], а на базі колишнього міського архіву – Архів давніх актів. Обидві ці архівні установи були підпорядковані Архівному відділу УНКВС.

Штати і посадові оклади новоорганізованих архівів до кінця 1939 року залишались такими ж, як і у довоєнний час, але з 1940 року почалось їх стрімке зростання. Наприклад, кількість працівників Архіву давніх актів станом на 01.01.1940 р. складала вже 31 чоловік.

Що стосується Обласного державного архіву, то у передвоєнний час відбувається взагалі небачене і безпрецедентне зростання його штатної чисельності. Якщо у 1939 році працювало 13 осіб, то з 1 січня 1940 року його штат був збільшений до 56 посад, а з 1 січня 1941 року (затверджено 05.03.1941 р.) – уведено вже 94 посади. Цей останній передвоєнний штатний розпис передбачав такі посади: директор, (посадовий оклад 700 руб), заступник директора по науковій частині, начальник відділу секретних фондів (із зарплатою 600 руб., що на 100 руб. більше, ніж у інших 4-х начальників відділів), 5 старших наукових працівників, 8 наукових працівників, 5 завідувачів архівосховищ, завідувачі столу довідок, читального залу, бібліотеки, 8 старших архівних техпрацівників, 22 архівних техпрацівника, завгосп, бухгалтер, касир, секретар, водій, друкарка, кур’єр, 18 працівників охорони і навіть начальник пожежно-сторожової охорони.[18].Безумовно, така штатна чисельність обласного архіву, небачена ні раніше, ні у теперішній час[19], може бути пояснена лише масштабністю і складністю завдань, які були перед ним поставлені.

Разом з тим, збільшення штатної чисельності не обіцяло легкого життя ні керівникам, ні рядовим архівістам. Цей процес супроводжувався постійним “перетрушуванням” кадрів і “закручуванням гайок” на царині трудової дисципліни. Нова влада довіряла далеко не усім колишнім, та й новоприйнятим працівникам. Начальник Архівного відділу Олійник у своїй доповідній записці від 09.03.1940 р. на ім’я начальника УНКВС по Львівській області капітана Краснова писав: “Штат Обласного Історичного Архіву в основному укомплектований, але частина працівників не відповідає вимогам і повинна бути звільнена негайно”.[20] Протягом 1940 року в архіві було видано 216 наказів[21], причому переважна більшість з них стосувалась кадрових питань. На 56 штатних посад було зроблено 74 призначення (з них 59 – з формулюванням “зарахувати тимчасово”) і 58 звільнень. Причому звільнення проводились зазвичай без відповідних обґрунтувань і посилань на тогочасне законодавство. Так, наказом від 16.01.1940 р. № 4 виконувачем обов’язків “старшого наукового робітника” (так у тексті) був призначений др. Барвінський Євген Іванович – колишній директор Державного архіву у Львові, – а вже через неповні два тижні (28.01.1940 р.) наказом № 52 він був звільнений з роботи без будь-якого обґрунтування. До слова, вже під осінь того ж року замінили і нового директора.

У тих не багатьох випадках, коли мотивація звільненням усе ж давалась, вона зводилась до того, що працівники “не мають права мешкання”, “непридатні до цієї роботи”, або звільнялись “за несумлінне ставлення до роботи та поширення серед робітників різних пльоток”. Працівників притягали до відповідальності за те, що вони “по 3-5 хвилин перед закінченням робочого дня залишають роботу, … або ж спізнюються з обідного перерива, …займаються приватними розмовами…”.[22] А справу вартового архіву, який не вийшов на роботу без поважних причин, ще й передали на розгляд народного суду.

Характеристика стилю роботи з кадрами була б неповною, якщо не згадати про “підвищення кваліфікації” працівників. З цією метою з 18 жовтня 1940 року розпочато роботу семінару для архівістів, розділених на дві навчальні групи чисельністю 12 і 20 слухачів. Програму навчання складали курси з історії СРСР (30 год.), історії архівної справи (20 год.), методики і техніки архівної справи (50 год.), Конституції СРСР (10 год.). Викладачами було призначено працівників архіву з платнею у розмірі 10 руб. за годину занять. Цікаво, що незважаючи на осінньо-зимову пору року, заняття відповідно до наказу проводились за розкладом двічі на тиждень з 20 год. 00 хв. до 23 год. 15 хв. Тож не дивно, що протягом місяця після ухвалення цього наказу 5 працівників подали заяви про звільнення з роботи за власним бажанням.

За таких умов праці Львівські архівісти заходились виконувати головне завдання, яке поставило перед ними нове керівництво: негайна концентрація архівних фондів усіх колишніх польських державних, недержавних, громадських, релігійних установ і організацій та ін. в одній архівній установі. На той час архіви існували при більшості установ і організацій. Після приєднання Західної України до Української Радянської Соціалістичної Республіки припинили своє існування усі колишні польські органи державної влади, установи, організації, політичні та громадські інституції, багато підприємств тощо. Перед архівами було поставлено завдання щодо оперативного передавання документів, що утворились у процесі їх діяльності, на державне зберігання. Щоб уявити масштаб цієї роботи, достатньо навести далеко неповний перелік архівів, обстежених та взятих на облік у грудні 1939 року – січні 1940 року. Це архіви Історичний, Давніх актів, магістрату, воєводства, апеляційного суду, окружного карного суду, міщанського суду, генеральної прокуратури, відділу рукописів наукового товариства Оссолінських, міського староства, поліції і жандармерії, Латинської консисторії, Греко-католицької консисторії, Вірменської католицької консисторії, кураторії, Наукового товариства ім. Т. Шевченка, УНДО, ПАТ (інформаційне агентство), “Просвіти”, Львівського відділу Союзу Легіонерів, міського суду, заміського суду, мап (карт) кадастральних, військових метрик, Державного видавництва шкільних книжок, Державної дирекції лісів, Палат адвокатської, аптекарів, інженерів, ремісничої, Політехнічного товариства, профспілки інженерів, Львівського рільничого товариства, Кредитного земельного товариства, Молочного Малопольського Союзу, Малопольського Заведення меліораційного і технічного, Малопольського Заведення Спіритусового, Малопольського Товариства Ловецького, Польської Югослав’янської Ліги, родин Ланцкоронських, Голуховських, Дідушицьких, командування військового округу, військового суду, Сіоністської організації, Молодіжної німецької партії, Союзу оборонців Львова, Команди гарнізону, Дивіз. Жандарм. (так у тексті), жандармського управління, П.К.У. (так у тексті, можливо – це P. K. U. – Повітове командування поповнень) Львівського повіту, поліції станиць, Наукового товариства ім. Торосевича, Братньої Помочі Слухачів Університету, Товариства ремісників “Звізда”, редакції “Хвіля”, частина архіву УНР, редакцій “Наша Опінія”, “Слово Польське”, “Гонєц вєчорни”, “Малий дневник”, Львівського лікарського товариства, Лікарської палати, видавництва “Праца нова”, Краєзнавчого Польського товариства, Конвенту кармелітів, Конвенту францішканців, Вірменської капітули, монастиря Сакраменток, Конвентів “Нотр Дам”, Бенедиктином латинських, Бенедиктином вірменських, Латинського митрополита, парохії Марії Сніжної, податкового управління, греко-католицької парохії св. Миколая, монастиря Василіан, цеху різників, Конвенту уршулянок, бурси Народного дому, кооперативу рільничого товариства, товариства Агват-Хазер, Єврейського уряду метрик, Союзу єврейських жінок, Союзу єврейських комбатантів, Палестинського товариства Керем Кеємет, Центральної каси рільничих спілок, Малопольської деревної спілки, Заведення глухонімих, Конвенту вірменських бенедиктином, Союзу селянських театрів та хорів, видавничої спілки “Село”, Спілки деревного промислу “Оікос”, Місцевого управління мір і ваг, Купецької конгрегації, Спілки нафтопромислу “Нєбитів”, Польського нафтового експорту, Синдикату виробників ропи, Товариства виробників нафтового промислу, “Рідної школи”, Союзу мельників, Общества им. Михаила Качковского, Галицького нафтового товариства, Французько-Польського рільничого товариства, нафтової спілки “Ліманонц”, нафтового товариства “Отшельбіца”, Ревизионного Союза русских кооператоров, Об’єднання німецьких сільськогосподарських спілок, Екзекутиви сіоністських організацій, Львівського банківського товариства, збіжевої і товарно біржі, Товариства “Ноєр Молген”, Нафтової спілки “Карпати-Галіція”, Товариства учителів середніх шкіл, Союзу польських учителів, Нотаріальної ради, Малопольського нафтового союзу, Крайового нафтового товариства, Промислово-торгової палати, Центального союзу промислового, Нотаріальної ради, “Земних газів”, Збіжевого синдикату, “Ксьожніци-Атляс”, Торговельного союзу, Товариства св. Андрея, парохіального уряду св. Єлизавети, “Газоліни”, Товариства рільної праці, “Маріянума”, Парохії Марії Магдалени, військового суду, Львівського управління мір, Союзу резервістів, Комітету допомоги євреям, Кооперативного союзу євреїв, Ремісничого бюро, Товариства опіки над термінаторами (учні-практиканти ремісників), Конвенту Домініканців, “Студіону”, Ставропігії, Бібліотека Баворовських, Самоврядного виділу, міського староства, Ліги морської і колоніальної, Інспекторату праці, акти фундаційного відділу, Конвенту Бернардинів, Львівської купецької каси, Товариства убезпечень “Орел”, Інженерського кооперативу, Господарсько-реставраційної корпорації, Асекураційного (страхового) бюро, Народно-християнського товариства учителів народних шкіл, Товариства св. Йосифа, Товариства допомоги поштовим службовцям, Бюро регіонального плану будівництва, Палати промисловців і торговельників, Лісового кооперативу, Кооперації інженерних працівників, Центральної каси ремісників, Малопольського Ллойду, Заведення сліпих, профспілки фармацевтів “Медсантруд”, Товариства туристів, Товариства Морської і Колоніальної Ліги, Кооперативу Львівської торговельної каси, Кооперативу кахлярів “Кераміка”, Союзу промислово-будівельних робіт, Духовної семінарії, Колегії рабинської, Православного приходу при церкві св. Георгія, “Сільського господаря”, Союзу нафтових працівників, Союзного нафтового кредиту, Товариства “Опіка сиріт”, Товариства “Дестильодрев”, Польської кредитової кооперації, Фундації ім. Ясеніцького, Товариства рукодільників верстатів ім. Коркіса, Бурси ремісничої ім. Рубінцаля, Православного Благочинія IV Корпуса, інституту “Народний дім”, Товариства Польського Червоного Хреста, Збору Стадницьких, Дому воєнних інвалідів, парохії св. Мартина, Єврейського товариства “Родина пекарів”, Львівської грабарської спілки, Цивільного суду, Рільничого банку та інших.

Всього у місті Львові виявлено більш, ніж 250 архівів ліквідованих організацій, у яких містилось тисячі тон архівних матеріалів. Ці архіви були розкидані по всьому місту і були дуже різні за складом документів і своїми розмірами. Поряд з такими великими архівами, як Державний у Львові (на той час протяжність його стелажного обладнання становила 7000 лінійних метрів)[23], воєводського управління (3000 л. м.), апеляційного суду (2000 л. м.), давніх актів (1000 л. м.), існували карликові архіви, наприклад, таких установ і організацій, як Львівське лікарське товариство (3 книжки), редакція “Малий дневник” (1 пакет), Товариство св. Андрея (10 кг. документів), Товариство Кооперативу праці Союзу Державних Емеритів (10 книг), Малопольський Ллойд (2 пакети) та ін. Деякі з архівів розміщались у приватних помешканнях (Молодіжна німецька партія, “Рідна школа” та ін.) або ж були у власності приватних осіб. Тільки дуже невелика частина документальних матеріалів була зібрана у Львівському державному архіві і Архіві давніх актів. Така розпорошеність документів, відсутність централізованого обліку неминуче приводила до втрат архівного фонду: проведена інвентаризація виявила повне знищення або зникнення 44–х архівів.[24]

Тому архівісти обстежували місця, де могли знаходитися матеріали колишніх установ, складали акти, опечатували шафи, столи, інші сховища, а інколи і цілі приміщення, організовували перевезення виявлених документів.[25]

За результатами обстежень працівники архіву відзначали наявність в багатьох установах, світських і релігійних організаціях великої кількості раритетів. Так, в колишньому Оссолінеумі (тепер Наукова бібліотека ім. В. Стефаника Національної Академії Наук України) на той час було 168500 мистецьких творів, 208 інкунабул (600000 томів), 2323 карт і атласів, 4516 видань XVI ст., 5477 рукописів від XII ст., 1742 дипломи, бібліотека Вірменської капітули, архів Мнішків, архів Козловського – 480 папок (1751-1916), архів Руліковського до історії Козаччини, архів Сапіги (50000 од.зб.), книга “Przypowiesci polskie”, дарована Щербаком Тарасові Шевченку, багато матеріалів до історії Козаччини. В архіві римо-католицької капітули на той час було 320 документів, 983 книги і фасцикули від XIV ст., найстарша з яких датована 1352 роком, 10 – з XIV ст., 94 – з XV ст. 133 – XVI ст., а також документ Берестейської унії 1596 р., візитації Шадурського з греко-католицького Дунаївецького деканату з 1760 р. та ін. В бібліотеці римо-католицької катедри – 2000 томів, серед яких 15 інкунабул, кількадесят стародруків XVI ст. (Роксоланія), кілька книг з бібліотеки короля Зигмунта Августа (XVI ст.) тощо.[26]

Разом з матеріалами працівники Державного історичного архіву забирали і стелажі, якими обладнували архівосховище в монастирі бернардинів. Але цього було мало для розміщення, опрацювання і зберігання усіх документів, що надходили до архіву. Потрібно було не тільки суттєве посилення кадрового потенціалу, але й значна кількість додаткових площ архівосховищ. З цією метою протягом 1940 року були укладені договори оренди приміщень з монастирями Бернардинів, Францішканок, Францішканців, Домініканців, Бенедиктинок, Кармелітів.[27]

Більшість документів, що виявлялись в колишніх установах, передавалась до Обласного Історичного Архіву, за винятком документів, створених до 1772 року, які концентрувались в Архіві давніх актів.

Станом на 01.03.1940 р. (фактично за неповні 2-3 місяці роботи) до Облістархіву перевезено до 800 тон (203 вантажівки) найбільш цінних документів, споруджено додатково 6500 лінійних метрів стелажних полиць тощо. Проте, за розрахунками керівника Архівного відділу УНКВС для розміщення прийнятих документів потрібно було додатково ще 200 куб. м. лісоматеріалів, 0,5 тони цвяхів для спорудження стелажів, 2 тони шпагату для ув’язування матеріалів, 160 метрів мануфактури для пошиття спецодягу.[28] Відомостей про фактичний стан задоволення цих запитів не виявлено.

Всього ж до кінця 1940 року загальна маса архівних матеріалів сягла близько 6000 тон, протяжність стелажних полиць збільшилась з 7000 до майже 25000 лінійних метрів у 10-ти приміщеннях. Створено 6 відділів, кожен з яких міг би існувати на правах окремого архіву. Серед них – відділ друкованих видань, фонд якого налічував до 100 тисяч книг і 300 тисяч газет. Упорядковано 407572 одиниці зберігання. Розібрано 650 кілограмів окремих розпорошених документів. Виділено для переробки на підприємствах “Союзутилю” 150 тон макулатури. На облік поставлено 256 фондів. За оцінками тодішнього директора Волошка по кількості матеріалів Львівський держархів дорівнював 5-6 невеликим архівам. У читальному залі протягом року працювало близько 80 дослідників.[29]

Під час Другої світової війни Держоблархів поніс значні втрати документальних матеріалів, однак після її завершення була проведена велика робота щодо повернення матеріалів, вилучених з архіву, упорядкування документів, удосконалення науково-довідкового апарату, поповнення його фондів.

Володимир КЛЮВАК,
заступник директора Державного
архіву Львівської області, член НСЖУ

[1] ДАЛО, справа фонду № 21 “Державний архів у Львові”, арк. 1
[2] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.213, арк. 1-2
[3] ДАЛО, ф.21, оп.1, спр.12, арк.2-4
[4] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.36-40
[5] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.38
[6] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.23, арк.17,23
[7] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.29, арк.56, 59
[8] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.386, арк.
[9] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.68, арк.1, 3
[10] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.11, арк.5
[11]ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.424, арк.1
[12] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.476, арк.2
[13] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.646, арк.1-2
[14] ДАЛО, ф. 21, оп.1, спр.425, арк.9
[15] E. Barwiński “Archiwum miasta Lwowa”, L., 1933
[16] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.54
[17] Архів колишнього воєводства перетворено у відділ Облістархіву
[18] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.23, арк.1
[19] Станом на 1 січня 2007 року штатна чисельність Державного архіву Львівської області складає 73 одиниці
[20] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.55
[21] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.8,
[22] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.8, арк. 99-100
[23] Станом 1 січня 2007 року – 34000 л. м.
[24] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.30-31
[25] О. Т. Вайнбаум, П. В. Замковий “Архівне будівництво в західних областях Української РСР” у збірнику “З історії архівного будівництва на Україні”, Харків, 1958 р.
[26] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.3, арк. 90 – 92
[27] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.17
[28] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.4, арк.55-57
[29] ДАЛО, ф. Р-368, оп.1, спр.21, арк.1, 3

The post Державний архів у Львові в міжвоєнний період 1918-1941 років first appeared on .

ГОЛГОФА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

До 75-ї річниці Голодомору в Україні 1932-1933 років.

За матеріалами Державного архіву Львівської області

Видання друге, доповнене

Львів – 2008 р.

Клювак В. В., Куцинда В. І. — Львів, 2008. — 264 с.

Запропонований збірник документів із фондів Державного архіву Львівської області, підготовлений Володимиром Клюваком, заступником директора архіву, членом Національної спілки журналістів України та В’ячеславом Куциндою, директором архіву, заслуженим працівником культури України, присвячений 75-й річниці страшної трагедії українського народу — Голодомору 1932—1933 років.

Перед читачем — друга спроба оприлюднення документів Державного архіву Львівської області за 1932-1934 роки, які до здобуття Україною незалежності зберігались у спецсховищах під грифом “Таємно”.

Основу збірника склали матеріали галицької преси, інформаційні та аналітичні записки польської поліції, спогади очевидців і жертв злочину, подібного якому світова історія не знає. З глибини десятиліть долинають голоси визначних релігійних, політичних, громадських діячів, журналістів, простих людей – українців та “чужинців”.

Автори-упорядники повністю зберегли мову оригіналів, що допомагає читачеві краще відчути дух часу і ніби доторкнутись до пожовклих від часу сторінок архівних документів.

Для найширшого кола читачів.

Відповідальний за випуск        В. Клювак

Фоторепродукції                         В. Клювака

The post Голгофа українського народу first appeared on .